Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах - Навчальний посібник - Пасічник Є.А. 2000
Учитель-словесник і його професійні якості
Розділ ІІ.
Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури
У вихованні підростаючого покоління важливу роль відіграє вчитель- словесник. Не випадково підкреслюють, що любов до художнього слова починається з любові до вчителя. Адже він закладає основи розуміння художньої літератури. Від нього значною мірою залежить, чи стане художня книга порадником людини, тією життєдайною криницею, з якої вона черпатиме мудрість і основи моралі, чи даватиме спілкування з літературними творами хвилини радощів, насолоди, роздумів.
Щоб успішно керувати педагогічним процесом, потрібна громадянська зрілість, цілеспрямованість у формуванні духовних основ підростаючого покоління. Діти — майбутнє народу, і від того, якими виростуть вони, як ставитимуться до його святинь, вироблених віками, до його моральних та інтелектуальних цінностей, багато залежить від учителів.
«Справжній вихователь той, — писав В. Сухомлинський, — хто йде до вихованців із своїми яскравими думками, ідеями, переконаннями. Йдеться про духовні потреби вчителя виражати себе як особистість, розкривати свій внутрішній світ перед людьми... Педагог створює те багатогранне життя колективу, в якому діти, підлітки, юнаки і дівчата стають ідейними однодумцями. Люди, які сидять перед нами за партою, стають вихованцями лише тоді, коли вони відчувають, що вчитель, допомагаючи їм пізнавати світ, не тільки викладає знання, але й натхненно обстоює ті ідеї, які він висловлює. Бути вихователем — це означає до чогось закликати»1
Здатність впливати поетичним словом, своєю внутрішньою переконаністю, всім багатством душі — це велике мистецтво, яким, на жаль, ще недостатньо володіють учителі. Утверджувати істину письменника у свідомості учня — означає насамперед пропустити її крізь свою власну свідомість, виражати себе, своє розуміння життя, свої почуття і переживання, пристрасті і болі. У серце учня може увійти лише те, що йде безпосередньо від серця улюбленого, авторитетноґо вчителя. Холодні істини, не зігріті теплом педагога, сухі тенденції, будуть мертвими для учнів і не залишать належного сліду в їх свідомості.
Емоційно-оцінне ставлення учнів до вчителя є одним з важливих факторів їх комунікативної активності, високої ефективності навчання. Характерно, що в середніх класах любов до вчителя переростає в любов до предмета і навпаки. Зіставлення результатів кореляції підтверджує цю думку: з 227 учнів 5-7 класів, яким дуже подобаються учителі літератури, 218 учнів назвали літературу улюбленим предметом. У старших класах уже не спостерігається такої великої корелятивної відповідності. Високопозитивне ставлення до вчителя особливо потрібне учням, які недостатньо цікавляться літературою.
Необхідним компонентом діяльності вчителя є професійна компетентність, яка передбачає наявність певних знань, умінь і навичок. Фахова підготовка і широта ерудиції створюють необхідні передумови для високої культури педагогічної праці. Не можна, наприклад, забезпечити належну педагогічну результативність уроків мови і літератури без таких професійних якостей, як вільне оперування навчальним матеріалом, докладне знання текстів художніх творів, розуміння вчителем психолого-педагогічних основ навчання і виховання учнів, специфіки мистецтва і особливостей сприймання його дітьми різного віку, досконале володіння сучасними технічними засобами навчання. Визначити найхарактерніші риси, властиві словеснику, — це значить накреслити ту модель учителя, що повинна бути своєрідним еталоном для викладача мови та літератури.
Проблеми педагогічної майстерності вчителя-словесника давно стали об’єктом наукового вивчення. У дожовтневий період одним із перших, хто намагався обґрунтувати найголовніші критерії, за якими оцінюється робота вчителів літератури, був відомий методист В. Острогорський. У книзі «Бесіди про викладання словесності» вчений визначив вимоги, що ставляться до них. Важливе значення він надавав спеціальній теоретичній підготовці, яка включає глибоке знання не тільки художньої літератури, а й логіки, психології, естетики, історії, філософії, граматики тощо.2 Отже, вчений вбачав основи педагогічної майстерності вчителя-словесника насамперед у його енциклопедичності.
Ці думки теоретично осмислювались, поглиблювалися багатьма відомими педагогами, які в нових історичних умовах виробили нові вимоги до вчительської професії. Так, Т. Бугайко та Ф. Бугайко, коментуючи вимоги В. Острогорського до вчителя літератури, уточнюють, конкретизують ряд положень. На їхню думку, сучасний вчитель повинен досконало володіти навчальним предметом не тільки в межах шкільної програми, «а в усіх розгалуженнях, у зв’язках з спорідненими галузями знань».3 Для вчителя української літератури це означає:
1) ґрунтовну підготовку з теорії літератури, уміння користуватися цими знаннями;
2) докладне знання історії літератури й народної поезії, взаємозв’язку літератур;
3) знайомство з найважливішими творами світової літератури в її історичному розвитку;
4) лінгвістичну озброєність;
5) знання історії, зокрема історії України;
6) естетичну підготовку, знайомство з найголовнішими явищами вітчизняного і світового мистецтва, — живопису, музики, театру тощо;
7) обізнаність з сучасними досягненнями науки і техніки.
Не заперечуючи жодної з цих вимог, підкреслимо, що вони потребують істотного доповнення. Література як шкільний предмет вивчається у двох вимірах — як наука про літературу і як вид мистецтва. А це й означає, що вчитель літератури повинен мати і певні артистичні здібності, без яких не можливий його вплив на школярів. Урок, окрім всього, — це й своєрідне видовище. Звідси — необхідність володіти словом, дикцією, виразністю мовлення, його змістовністю, яскравістю, образністю та переконливістю. Як добре, коли вчитель уміє і співати, і грати на якомусь інструменті.
На жаль, такі здібності не враховуються під час вступних екзаменів в університети та педагогічні інститути, бо перевіряються лише знання абітурієнтів і їх грамотність, уміння писати твори. З часу написання цих рядків Г. Гуковським — відомим теоретиком викладання літератури в школі, минуло вже понад 50 років, але нічого по суті не змінилося. На його думку: «Той, хто не переживає літературу, як мистецтво, хто не відчуває від її сприйняття сильних, живих, людських вражень і переживань — не повинен викладати науку про літературу, не повинен ступати на шлях словесника. І нічого немає в такому твердженні ані нігілістичного, ні жорстокого. Адже ж не пускають вчитися в консерваторію людей без музичного слуху. Адже не дають право вчитися малювати людині, що не бачить чітко кольорів і ліній. Адже не дають керувати літаком людині без пілотних даних. Чому ж кожен, хто тільки побажає, може стати вчителем літератури, навіть якщо у нього ні слуху, ні зору на літературу, навіть якщо він не сприймає літературу, якщо у нього атрофований орган її сприйняття. Адже така людина приносить шкоду, якщо вона працює як педагог у школі, і шкоду велику, незліченну.4
І далі: «Кожному вчителю скажу, якщо ти більше не читаєш романів і повістей «для задоволення», тобто для життя, а лише для того, щоб пояснити і оцінити їх у школі, якщо твою душу більше не хвилюють звуки поезії, якщо тебе «не цікавить» сучасна найживотрепетніша для нас література, якщо ти не почуваєш себе учасником літературно-ідейного життя твоєї країни і твоєї епохи, — покинь займатися викладанням літератури: нічого путнього ти не скажеш своїм вихованцям»5
Учитель-словесник — це знавець літературної мови. Не можна не погодитися з думкою, що «для вчителя чи іншого освітнього працівника, як і для артиста, диктора радіо, рівень культури мови не може бути його приватною справою. Як не може керувати оркестром глухий, а водити екскурсії незрячий, так не можна сподіватись, що людина з низькою культурою мови зможе виховувати грамотних, всебічно розвинених, висококультурних будівників нового суспільства. Передавати можна тільки те, що маєш, навчати можна тільки того, що сам знаєш, умієш, — говорить народ»6. Крім належної фахової підготовки, потрібні також і спеціальні педагогічні здібності, які шліфуються, розвиваються в процесі навчання і праці. Проблема наукового обґрунтування педагогічних здібностей ще не розв’язана, а тому й немає однозначної відповіді на те, яка їх структура, ієрархічна побудова.
H. Кузьміна, виділяючи педагогічні здібності, об’єднує їх в окремі групи.7 Назвемо такі з них:
1. Перцептивно-рефлексивні здібності. Це специфічна чутливість, здатність проникати у внутрішній світ людей, розуміти мотиви їхніх дій і поведінки. Без здатності до рефлексивного відображення душевного стану учнів, їхніх настроїв, бажань неможливо впливати на них, забезпечувати міцний контакт з колективом, розвивати учнівську активність. Все це вимагає високого розвитку емпатії, педагогічної інтуїції, зміни тактики в різних життєвих ситуаціях, правильної самооцінки своїх дій, поведінки, почуття міри і такту.
2. Гностичні здібності. Це здатність педагога формувати у кожної дитини такі риси особистості, що забезпечують їй саморозвиток навіть за умови, якщо вона потрапляє у несприятливе середовище.
3. Конструкторські здібності. Педагогічна праця вимагає своєрідних конструкторських умінь, що виражаються в моделюванні педагогічного процесу як творчості. Урок, — стверджує сучасна дидактика, — це педагогічний твір, неповторний у своїй основі. Розкриваючи творчу лабораторію вчителів, відомий педагог Ю. Львова порівнює за своїм творчим характером працю вчителя з працею письменника. «Учитель, — твердить вона, — є і режисером, бо кожен урок — це якоюсь мірою прем’єра, він і актор, виконавець головної ролі»8 Учитель повинен сміливо впроваджувати в педагогічний процес нові ідеї, вибирати оптимальні варіанти уроків, позакласних заходів з літератури, щоб забезпечити високу ефективність роботи з учнями, постійно підтримувати в них стійкий інтерес до художнього слова, формувати вміння і навички навчальної праці, виявляти турботу про всебічний їх розвиток.
4. Комунікативні здібності. Комунікативна сторона діяльності вчителя зумовлена тим, що його праця базується на постійному спілкуванні з учнями. Необхідно вміти зацікавити їх, розбудити творчу активність, виховати прагнення до вивчення мови і літератури, забезпечити оптимізацію навчально-виховного процесу, формувати уміння самостійно набувати знання.
5. Не менш важливу роль у роботі вчителя відіграють його організаторські здібності. Можна, скажімо, прекрасно спланувати уроки, позакласні заходи, та не вміти реалізувати намічене.
В цілому можна визначити такі основні напрями підготовки учителя- словесника: філологічну, педагогічну, психологічну, методичну.
Авторитет учителя та ефективність його роботи залежить від його ставлення до своїх вихованців, від вміння працювати з ними. Можна мати світлий розум, добре знати свій предмет, методику викладання, але не любити дітей, учительської професії. Тоді учні не цінитимуть такого педагога, і його великий запас знань залишиться сам по собі. Духовне спілкування вчителя й учнів може успішно здійснюватись за умови дружнього контакту, необхідного для спільних дій. А тому вчитель повинен бути емоційно чутливим, справедливим до учнів, розуміти їхній настрій, психологічний стан, діяти залежно від ситуації, не допускати фальші. «Не підкреслюйте без особливих потреб, — радив відомий психолог І. Синиця, — своєї зверхності над учнями. Вони не забувають, що ви їх учителі, наставники, що ви старші, досвідченіші і маєте більше прав, ніж вони, але не люблять, коли їм часто нагадують про це. Чим частіше вчителі підкреслюють свою зверхність, тим менше учні приймають її. Я не заперечую необхідності розумної дистанції у ваших взаєминах з учнями, але хай вона не стає стіною між вами і ними»9
Тактовність, доброзичливість, повага до гідності дитини, віра в її сили, міцний контакт з класом, зміна тактики у взаєминах з учнями залежно від зміни обставин, широке використання прийомів педагогічного заохочення і стимулювання — все це не може не позначитися на рівні уроків. Керівними для вчителів-словесників, як і для кожного педагога, мають бути слова, підтверджені творчою діяльністю А. Макаренка й В. Сухомлинського: якнайбільше вимогливості і якнайбільше поваги до особистості учня. Нетактовний вчитель може змусити учня завчити той чи інший матеріал з мови, літератури, але він не пробудить у ньому любові до слова.
Соціологічні дослідження показують, що зміни, зумовлені науково-технічною революцією, позначаються і на ставленні учнів до вчителів. Наші учні вимогливіші до своїх наставників, ніж це було раніше. На вчителя вони вже не дивляться як на єдине джерело наукової інформації. У наш час значно ускладнились об’єктивні і суб’єктивні фактори, які впливають на навчання і виховання дітей. Запровадження загальної обов’язкової середньої освіти молоді вимагає від учителів шукати нових резервів впливу на учнів, оволодівати новими прийомами активізації навчально-пізнавальної діяльності школярів. Адже потрібно вчити не лише зацікавлених у навчанні, а й тих, хто не виявляє до нього стійкого інтересу. Нині тільки пристрасною любов’ю до свого предмета і своєї вчительської професії, різноманітністю методів і прийомів роботи вчитель завойовує учнів, спрямовує їхню волю, їхні думки і помисли, викликає інтерес до вивчення літератури.
Учням запропонували письмово відповісти на запитання: «Ваш улюблений учитель? Чим він приваблює?» Характеризуючи найважливіші професійні якості, що їх вони особливо цінують у словесників, школярі насамперед відзначали красу ідеалів, ерудованість свого наставника, широту його інтересів. Серед моральних якостей, що найбільше імпонують учням, були названі справедливість, вимогливість, чуйність, доброзичливість, людяність, повага до людської гідності учня тощо. Високо ставлять учні вміння вчителя володіти мистецтвом художнього слова.
Діти люблять веселих, життєрадісних учителів, їм подобається дотепний жарт, здорова робоча атмосфера на уроці. Не випадково А. Макаренко радив учителям завжди бути в «мажорі» (лише в разі потреби виявляти свій гнів і сум). Учитель повинен володіти собою, своїм голосом, настроєм, тоном, усіма засобами впливу на школярів, повинен вміти сказати так, щоб у його кожному слові вихованці відчули його волю, його культуру, його особистість.10
Проведені педагогічні дослідження засвідчують, що немає кореляційної відповідності між спеціальними здібностями, яких вимагає той чи інший предмет, і педагогічними здібностями взагалі, тобто здатністю до педагогічної роботи. А тому можливі різні комбінації цих здібностей у вчителів.
Майстерність здобувається наполегливою працею, а не залежить лише від задатків педагога. «Природні педагогічні таланти, — зазначав К.Ушинський, — що самі собі прокладають шлях у справі виховання, зустрічаються рідше, ніж якісь інші таланти, а тому й не можна розраховувати на них там, де потрібно багато тисяч учителів. Але знання і вміння викладати і впливати викладанням на розумовий і моральний розвиток дітей можуть бути прищеплені молодим людям, які й не мають особливих здібностей»11
Не слід розглядати здібності як щось раз і назавжди дане.
«Ми не можемо розуміти здібності як уроджені можливості індивіда... Вродженими можуть бути лише анатомо-фізіологічні особливості, тобто задатки, які лежать в основі розвитку здібностей, самі здібності є результатом розвитку»12
Для професії вчителя-словесника багато важить обізнаність з науковою організацією праці. Підготовка і проведення уроків, позакласних занять з літератури, перевірка зошитів, читання художніх творів, до того ж громадська робота — на все це потрібен час. І дуже важливо вміти по-науковому розподілити його. Наукова організація праці — це така праця, що забезпечує високу результативність при мінімальній затраті енергії і сил. Вона залежить і від загального ритму роботи школи, організації кабінетної системи в ній, і від самого вчителя, його вміння раціонально використовувати свій час, аналізувати результати своєї роботи, постійно проводити спостереження за педагогічним процесом, навіть експериментувати з метою удосконалення своїх професійних умінь і навичок. Для вчителя важливо привчати себе постійно зберігати результати своєї праці (різні виписки, картки, конспекти уроків тощо).
Важлива роль у науковій організації праці належить добре обладнаним кабінетам мови і літератури, суворому обліку дидактичних матеріалів, наукової і художньої літератури, що є у розпорядженні вчителя.
Учитель - завжди учень. «Він лише до тих пір здатний насправді навчати і виховувати, поки сам працює над своїм власним вихованням і освітою»13 Він вчиться все своє життя, оволодіваючи глибинами науки, шліфуючи педагогічну майстерність. І жодна професійна підготовка, якою б прекрасною вона не була, не може повністю забезпечити потрібний для нього рівень знань. Без повсякденної праці, відчуття нового, самовдосконалення, самооцінки, глибокого аналізу проведеної роботи вчитель не зможе виконати ту почесну і відповідальну місію, яка покладена на нього в нашому суспільстві.
Примітки
1 Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5 т. - Т. 1. - С. 198.
2 Див.: Острогорский В. П. Беседы о преподавании словесности. - СПБ, 1885. - С. 1-14.
3Бугайко Т. Ф., Бугайко Ф. Ф. Майстерність учителя-словесника. - К.: Рад. школа, 1963. - С. 55.
4 Гуковський Г. А. Изучение литературного произведения в школе. - М.-Л.: Просвещение, 1966. - С. 83.
5 Там же. - С. 86.
6 Див.: Укр. мова і літ. в школі. - 1967. - №4. - С. 2.
7 Кузьмина Н. В. Профессионализм личности преподавателя. - М., 1990.
8 Львова Ю. Л. Творческая лаборатория учителя. - М.: Просвещение, 1980. - С. 104.
9 Синиця І. О. З чого починається педагогічна майстерність. - К.: Рад. школа, 1972. - С. 164.
10 Див.: Макаренко А. С. Твори: В 7 т. - Т. 5. - С. 225.
11 Ушинський К.Д. Твори: В 6 т. - Т. 1. - С. 242.
12 Теплов Б. М. Проблема индивидуальных различий. - М.: АПН РСФР, 1961. - С. 11.
13 Дистервег А. Избранные педагогические произведения. - М.: Учпедгиз, 1956. - С.74.
