Художня культура українського постмодернізму (на матеріалі сучасної прози) - Гребенюк Т. В. 2007

Інтертекстуальність
Зміст основних категорій постмодернізму
Постмодернізм як світоглядно-естетичний феномен. Поетика літературного постмодернізму

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Інтертекстуальність (від французького intertexualité, англійського intertextuality) — термін на означення різноманітних відношень будь-якого тексту з іншими текстами літератури й — ширше — культури сучасної йому, попередньої або наступної епохи. Поняття інтертекстуальності характеризує художній текст як інтегроване в культурний досвід людства явище, продукт безупинної інтеріоризації цього досвіду.

Більшість дослідників акцентує увагу на двоспрямованості явища інтертекстуальності, яка реалізує себе, по-перше, як авторський підхід до створення художніх текстів (що полягає не тільки в засвоєнні, а й у запереченні літературного й — ширше — культурного досвіду) і, по-друге, як читацька установка на рецепцію тексту з урахуванням тих багатовимірних зв’язків з літературним і культурним середовищем, у яких цей текст перебуває. Оскільки актуалізація будь-якого набору культурних кодів при читанні твору можлива лише за умови високої ерудованості читача, наявності в нього знань про попередні тексти, до читача висувається вимога бути своєрідною «інтертекстуальною енциклопедією» (У. Еко). Постмодерна естетика, виходячи з цього, пропонує ряд категорій на означення цієї вимоги: «взірцевий читач» (У. Еко), «аристократичний читач» (Р. Барт), «архічитач» (М. Ріффатер), «уявний читач» (Е. Вулф) тощо.

Інтертекстуальність є обов’язковою ознакою естетики постмодернізму, оскільки одним із базових її концептів є неможливість створення принципово нового й визнання єдино можливим новаторством перекомбінування елементів, уже наявних у попередньому художньому (або й позахудожньому) досвіді людства.

Художній текст, відповідно до змісту поняття інтертекстуальності, сприймається теоретиками постмодернізму то як «ехокамера», що створює стереофонію із зовнішніх звуків (Р. Барт), то як «інтертекстуальний діалог» (У. Еко), то як палімпсест, через який оприявнюються численні попередні тексти (Ж. Женет).

Хоча термін інтертекстуальність, введений в науковий обіг Ю. Крістевою лише у 1967 р., проблема багатоплановості міжтекстових зв’язків між творами в літературознавстві не нові. Ще у 1920-ті роки Б. Томашевський виділяв такі роди міжтекстових зв’язків (рос. «схождений»): свідома цитація, натяк, відсилання до творів іншого письменника; несвідоме відтворення текстового шаблона; випадковий збіг. Для Крістевої інтертекстуальність є результатом переосмислення концепції діалогізму М. Бахтіна («Проблема змісту, матеріалу й форми в словесній художній творчості», 1924), що базується на феномені діалогу тексту з іншими текстами або жанрами.

Ж. Женет у своїй праці «Палімпсести: література в другому ступені»(1982) виділяє інтертекстуальність як один із п’яти основних типів взаємодії текстів, поруч з такими типами, як паратекстуальність («співприсутність в одному тексті двох або більше текстів: цитата, алюзія, плагіат), метатекстуальність (коментуюче й часто критичне посилання на свій предтекст), гіпертекстуальність (осміяння або пародіювання одним текстом іншого) й архітекстуальність (жанровий зв’язок текстів).

Існує багато варіантів типології інтертекстуальних зв’язків (Х. Блума (1973), Дж .Б. Конте (1974), М. Пфістера (1982), М. Ежелінджера (1987), І. В. Арнольда (1995) тощо), але найбільш релевантними на терені українського літературознавства є типології Л. Женні (1976), де відношення між текстами розглядаються за типами парономазії, еліпсиса, ампліфікації та гіперболи; П. Торопа (1981), що подає класифікацію примикання метатексту до прототексту на такі групи: 1) імітуюче примикання (плагіат, переклад, цитата), 2) селективне (пародія, пастіш), 3) редукуюче примикання (коментарі, резюме, анотація) та 4) компліментарне примикання (зауваження, післямова); Н. Фатєєвої (2000), що, спираючись на типології Ж. Женета й П. Торопа, подає таку розгалужену класифікацію типів взаємодії текстів:

  • власне інтертекстуальність, що утворює конструкцію «текст у тексті» (цитати з атрибуцією й без неї, алюзії з атрибуцією й без неї, центонні тексти);
  • паратекстуальність, або відношення тексту до свого заголовка, епіграфа, післямови (цитати-заголовки, епіграфи);
  • метатекстуальність як переказ і коментуюче посилання на претекст (інтертекст-переказ, варіації на тему предтексту, дописування «чужого» тексту, мовна гра з претекстами);
  • гіпертексуальність як осміяння або пародіювання одним текстом іншого;
  • архітекстуальнісь, що розуміється як жанровий зв’язок текстів;
  • інші моделі й випадки інтертекстуальності.

Л. Деленбах і П. Ван ден Хевель пропонують звужене розуміння інтертекстуальності як взаємодії певних дискурсів усередині тексту: дискурс оповідача про дискурс персонажа, дискурс одного персонажа про дискурс іншого тощо.

Інтертекст — категорія, що характеризує іманентну присутність у будь-якому тексті безлічі інших текстів, окреслює текст як поле перетину різноманітних культурних кодів. Поняття інтертексту є похідним від поняття інтертекстуальності. За словами Р.Барта, «кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах... Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо — всі вони поглинені текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту й навколо нього існує мова...»







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.