Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Критерії художності твору
Література як вид мистецтва

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Художність є визначального і субстанціональною ознакою мистецтва, яка не підлягає кількісному оцінюванню. Адже неможливо визначити рівень художності, наприклад, літературного твору за кількістю в ньому метафор, епітетів, інверсій, асонансів, поетизмів тощо. Основу художності становить образність. Однак наявністю та естетичною якістю образів вона не вичерпується. Як і не можна вважати твір високохудожнім тільки тому, що в ньому порушується важлива тема чи пропагується значуща ідея. Тому для пізнання та оцінювання художності слід застосовувати інші підходи.

Сутність художності, її якість і рівень розкриваються через естетичність та інтенціональність — нерозривні і взаємозумовлені аспекти ідеї мистецтва. Відповідно до цього розрізняють два рівні пізнання й оцінювання художності твору: естетичний — із субрівнями зовнішньої («техне» — майстерність, мистецтво) і внутрішньої (ейдологія) форм; інтенціональний (телеологічний) — із субрівнями змісту і сенсу (смислу) твору.

Науково обґрунтувати художність як визначальну якість твору і досягти максимальної об’єктивності в її оцінюванні дає змогу вмотивоване застосування атрибутивних, супутніх та акцидентних критеріїв.

Атрибутивні критерії

Атрибутивні (лат. аttrіbuо — надаю, постачаю) критерії художності забезпечують об’єктивність суджень про художність твору та її оцінювання. Такими критеріями є:

— «техне». Це перший із неодмінних критеріїв оцінювання художності твору на субрівні зовнішньої форми (художньо-мовна майстерність автора). Ідеться про явлену у творі досконалість «творчого ремесла» письменника (І. Франко), його мовно-образотворчу, художньо-мовленнєву, версифікаційну майстерність;

— ейдологічність. Передбачає оцінювання художності твору на субрівні внутрішньої форми (образотворча майстерність автора). Предметом уваги дослідника є естетична якість, функціональна навантаженість, новизна й інформативність образів твору та його ейдологічної системи, художньо-комунікативна доцільність, своєрідність, оригінальність їх компонування;

— духовнотворча телеологічність. Цей критерій застосовують для оцінювання художності твору на інтенціональному рівні (духовнотворча майстерність автора). Складовими його є доцільність, мета, ідейно-змістова і смислова сутність твору, інтенціональна цілеспрямованість — ідеологічність, тенденційність (І. Франко), узгодженість з ідеєю та функціями мистецтва, людино- і націотворчий потенціал твору.

Художній твір — унікальна за глибиною і потужністю духовнотворча система, «діалектичний механізм пошуку істини, витлумачення навколишнього світу й орієнтування в ньому» (Ю. Лотман). Саме досконалість цього «механізму» і результат його дії оцінюють за атрибутивними критеріями художності.

Супутні критерії

Супутні критерії художності є якостями та ознаками, які не завжди усвідомлюються, однак їх характер впливає на сприйняття й оцінювання читачем рівня художності і твору загалом. До таких критеріїв належать: цілісність твору (єдність його форми і змісту); художня правда; актуальність проблематики; експресивність форми; фантазія, візія, видіння-пересторога; оригінальність творчої манери, своєрідність стилю; художнє відкриття, інтрига; драматизм твору тощо.

Художній твір є складною сукупністю формальних і змістових елементів. Цілісності йому надає системність, яка забезпечує і гармонізує єдність форми і змісту. Сприймаючи справді художній твір, наприклад вірш Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...», читач не помічає ні того, що текст написаний строфічним віршем, ні однотипності його синтаксичних конструкцій, ні автологічності слововживання, ні того, як із перших рядків у його уяві постає картина весняного надвечір’я в українському селі, яка поступово доповнюється, деталізується, природно переходить в іншу, котра, у свою чергу, змінюється наступною. Так у свідомості формується мегаобраз, який викликає глибокі почуття, переживання, роздуми. І навпаки — формальна неоковирність, перенасиченість зайвими поясненнями, описами і розумуваннями, нав’язливі повчання та інші фактори дисгармонії форми і змісту негативно впливають на оцінку художності твору, заважають його сприйняттю.

Художня правда характеризує відповідність художнього світу твору реальній дійсності чи правді буття. Осмислюють її ще з античних часів, по-різному трактують з позицій міметизму, ізоморфізму, гомоморфізму, феноменології, у реалізмі та романтизмі тощо. Реальна дійсність — важливе, але не єдине джерело мистецтва, а від твору реципієнт очікує не копії, а художньої інтерпретації дійсності з вищих позицій, ніж подібність-неподібність.

Художність — це завжди певний відступ від реального життя, передусім через умовність твору як «іншої реальності», але цей відступ не може призводити до деформації чи фальшування дійсності. Фальш знищує художність. Поетична вільність (lісеntiа роеtikа) — це можливий відступ від конкретних реалій життя, але не від сутностей і сутності (істини) буття.

У контексті художньої правди слід осмислювати і проблему анахронізму. Чужорідні для зображуваного часу включення, привнесення в текст невластивих певній добі поглядів, думок, звичаїв, слів тощо теж негативно впливають на художність та її оцінку. Особливо тоді, коли вони є помилкою автора. Якщо вони включені в текст свідомо (наприклад, для досягнення комічного ефекту в гумористичних та сатиричних творах), тоді вживання анахронізмів стає художнім прийомом, а їх наявність є художньо виправданою.

Суттєвим фактором оцінювання художності є актуальність проблематики твору, її важливість не тільки для автора, певної соціальної групи чи влади, а й для всього народу. Наприклад, рядки з вірша І. Франка «Не покидай мене, пекучий болю...»:

Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай, важкая думо-муко,

Над людським горем, людською журбою!..

...Ночами і днями

Шепчи над вухом: «Ти слуга нещасних!

Працюй для них словами і руками

Без бажань власних, без вдоволень власних!».

Експресивність (лат. ехрrеssus — виразний) форми — загальний закон мистецтва. У літературі вона проявляється як здатність художнього мовлення і художніх образів, твору загалом створювати певний настрій, впливати на нього, викликати в реципієнта відповідні почуття. Вона є медіатором (посередником) між його психікою та свідомістю, унаслідок чого пробуджується уява, формуються образи, картини тощо, їх оцінка і певне ставлення до них.

Художня правда пов’язана із проблемою фантазії. Без неї ніяка творчість не можлива, вона допомагає долати природну схематичність та умовність мистецтва, оживляти історію, іноді з дивовижною проникливістю заглядати в майбутнє, передбачати, готувати ґрунт для сприйняття нового тощо. У радянський час фантастику, як і художню історіографію, іноді використовували для вираження ідей та поглядів, які виходили за межі дозволеного комуністичною ідеологією.

Авторська фантазія найконцентрованіше проявляється у творах фантастичних, футуристичних, містичних, жанрі фентезі тощо, у яких вона є основою реалізації творчого задуму. Незвичність, розкутість, змістовність творчої фантазії автора приваблює читачів і позитивно впливає на оцінку художності твору.

Із проблемою авторської фантазії пов’язана здатність твору пробуджувати фантазію реципієнта, що активізує та розвиває його пізнавальний, творчий потенціал та світогляд. Наприклад, твір Д. Дефо «Робінзон Крузо» не фантастичний, а пригодницький, але його здатність стимулювати творчу фантазію підлітків не слабне з віками.

Проблема художньої правди з особливою гостротою постає, коли доводиться мати справу з візіонерськими прозріннями митця. Візія (лат. vіsuаlіs — зоровий) — це суб’єктивно-дивінаторний (інтуїтивний, пророчий) спосіб проникнення в суть буття на основі пізнаних чи інтуїтивно відчутих його закономірностей, що приховуються за явищами життя. Такими є, наприклад, численні передбачення майбутнього України в поезії Т. Шевченка, пролозі до поеми І. Франка «Мойсей», історіософських творах Є. Маланюка та ін.

Візіонерські судження завжди несподівані, навіть фантастичні для сучасників митця не тому, що вони є наслідком фантазії, а через прогалини в причинно-наслідковому ланцюзі між дійсним станом речей і передбачуваним у візії. Подолати це можна логічним шляхом, обґрунтувавши об'єктивність візії, розкривши умови і визначивши шляхи її реалізації. Основна особливість візії — неминучість її здійснення у зв’язку з невідворотністю впливу причин і закономірностей, які її породили.

Часто візію несвідомо чи свідомо плутають із міфом (грец. mуthos — слово, сказання) — інтерпретацією реальності поза її межами на основі наївної віри і фантазії; результатом заміни об’єктивності сприймання та пізнання суб’єктивно-апріорними переконаннями. Міфічний — означає вигаданий, казковий. В основі міфу — явище, надія, вчинок, випадок, диво (інтерпретація життя). В основі візії — закономірність, тенденція, неминучість (логіка буття). Тому візія і міф — антиномічні поняття в осягненні смислу твору, а спроби ототожнити їх знецінюють пророчу і одухотворювальну роль візіонерських передбачень.

Надає значущості твору і часто використовуваний у художній літературі, передусім у поезії, прийом видіння-перестороги (віщування) — антиутопічної, апокаліптичної картини майбутнього, навіяної передчуттям небезпеки, що нависла над людиною, суспільством, нацією, державою, яка має застерегти, спонукати до сутнісної зміни власної поведінки, активного протистояння загрозі. Спільним у візії та віщуванні є те, що виникають вони на основі реальних закономірностей буття. Однак окреслене у видінні-пересторозі не є неминучим: його не можна ігнорувати, але йому можна і потрібно протиставитись. Яскраві приклади апокаліптичних віщувань є в «Осії. Главі XIV» Т. Шевченка, «Зловісному» Є. Маланюка, «Берестечку» Л. Костенко тощо.

Позитивно впливає на рівень художності твору наявність у ньому художнього відкриття — новаторства форми і змісту, коли художня новація відкриває нові можливості для літератури чи стає фактором змін у суспільному мисленні.

Суттєвими супутніми критеріями художності є незвичність, оригінальність творчої манери письменника, своєрідність стилю, наявність інтриги, захоплюючий драматизм тощо.

Акцидентні критерії. Художній смак

До акцидентних (лат. accidentia — випадковість) критеріїв художності належать суб’єктивні, іноді випадкові фактори, які впливають на фасцинацію (привабливість), рецепцію і подальше оцінювання твору: літературна мода; популярність письменника чи твору; «живучість» твору в часі; авторитет, індивідуальність автора і симпатія чи антипатія до нього; стан тексту твору, у якому він потрапляє до читача (критика, редактора), — рукописний, машинописний, відредагований. Для багатьох читачів має значення естетика видання, суттєву роль відіграє їх настрій тощо.

Комбінація атрибутивних, супутніх та акцидентних критеріїв визначає художній смак читача.

Художній смак — симпатії реципієнта до творів певного типу; здатність реципієнта визначати художню якість твору; зорієнтованість реципієнта на високохудожні зразки мистецтва.

Для більшості людей саме їхній художній смак є визначальним і єдиним критерієм художності твору мистецтва, тому важливо культивувати в суспільстві високі та об’єктивні критерії оцінювання мистецьких явищ.

За всієї суб’єктивності сприйняття літературного твору художність — феномен об’єктивний, піддається науковому окресленню, осмисленню та оцінюванню. Окрема читацька оцінка художності може бути неадекватною (надто хвалебною чи нищівною), однак вона не є визначальною. Бо рівень художності зумовлює і тривалість життя твору в часі — низькопробні швидко зникають з читацького обрію, а високохудожні не губляться в історії.

Саме художність як органічна і гармонійна єдність естетичного та інтенціонального є основою розрізнення понять «література», «нелітература», «псевдолітература», «антилітература» тощо.