Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Зміст літературного твору
Літературний твір як естетично-інтенціональна система

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Зміст є одним із елементів чотирирівневої макроструктури художнього твору. У ньому втілюються внутрішня сутність твору й особливості його структури.

Зміст літературного твору — явне (експліцитне) або приховане (імпліцитне) значення твору, що безпосередньо випливає з його форми.

Форма твору завжди змістовна, а зміст пов’язаний із формою. «Обговорення змісту твору без обговорення форми надає необмежені можливості для шахраювання», — зауважив німецький письменник Генріх Белль.

Формантами змісту є: об’єкт і предмет зображення, проблема (проблематика), тема і тематика (у ліриці — мотив) твору, подія, характери, конфлікт, колізія, пафос, тенденція, концепт (концепція) автора, ідея твору. Об’єктивно сформулювати тему, ідею, окреслити зміст твору можна тільки після його системного, комплексного, всебічного вивчення.

Аналізуючи художній твір, слід розрізняти об'єкт і предмет зображення. Об'єкт зображення — будь-яке явище (частина дійсності), яке автор художньо осмислює (війна, село, місто, кохання, національні чи соціальні взаємини тощо). Предмет зображення — проблема, яка безпосередньо подається й осмислюється в художньому творі. Наприклад, об’єктом зображення в новелі В. Стефаника «Новина» є покутське село, а предметом — трагедія сім’ї Гриця Летючого. Предмет зображення завжди пов’язаний з певною соціальною проблемою (грец. problēma — задача) — складним питанням, що потребує вивчення, дослідження, розв’язання. Сукупність порушених у творі проблем формує проблематику твору — систему питань, поставлених автором перед собою, персонажами і читачем. Такі питання (проблеми) можуть мати різний характер — бути національними, соціальними, психологічними, етичними, філософськими (онтологічними, гносеологічними, феноменологічними тощо), естетичними та ін.

Порушені у творі стрижневі проблемні питання акумулюються у темі (грец. theme — положення, основа) — колі подій, життєвих явищ, сторон людського життя, представлених в органічному зв’язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення. Спрощено тему тлумачать як те, що зображається у творі, про що він написаний. Часто ведуть мову про наскрізну тему у творчості письменника (тема денаціоналізації у В. Підмогильного, тема буття українського селянина у М. Стельмаха) або основну тематику літературної школи, напряму, течії (тема національно-визвольної боротьби у письменників-націоналістів, класової боротьби та побудови соціалістичного суспільства у соцреалістів, безглуздості людського існування в постмодерністів тощо).

У масштабному творі (особливо великому) нерідко розрізняють основну (головну) і підпорядковані основній другорядні (побічні) теми. Разом вони витворюють тематику — сукупність основної й усіх залежних від неї побічних тем твору, а також сукупність тем, які розробляє у своїх творах автор.

При визначенні теми ліричних творів часто вживають термін «мотив» (лат. motus — рух) — усвідомлена причина написання твору, творчості письменника, зумовлена його світоглядом, життєвими реаліями тощо. У музиці цей термін означає мелодію, наспів, найменшу музичну побудову, що становить характерну частину музичної теми. Провідний мотив (надмотив) фігурує як лейтмотив твору — основна тема, ідея, визначальна інтонація.

Зміст літературного твору реалізується через події (систему подій) — акти, акції, вчинки, зіткнення людей — усе що порушує усталений, звичний хід життя, прямо чи опосередковано стосується проблематики і персонажів твору. Через систему подій відбувається розгортання фабули твору.

Характер (грец. сhаrаktēr — риса, особливість) — 1) своєрідна особливість людини, явища тощо (наприклад, характер літературного героя, характер письма, характер місцевості); 2) сукупність стійких психічних властивостей людини, що формуються в процесі її виховання, навчання, діяльності; вдача; 3) твердість, сила волі, наполегливість у досягненні мети.

У літературі, мистецтві — художній образ, що узагальнює типові риси певної групи людей; сукупність психічних особливостей, що становлять особистість персонажа. Характери — один із формантів змісту твору: це зображені у творі психологічні типи-персонажі, які є носіями певних якостей та ідей, чи уособленням життєвих позицій, зіткнення яких викликає конфлікт. Прикладом може бути характер націоналіста-підпільника у поемах Олега Ольжича «Незнаному Воякові» та «Грудень 1932».

Нерідко зображені у творі події переростають у конфлікт — зовнішньо-подієве зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби. Художні конфлікти класифікують за тематикою (політичні, виробничі, побутові, естетичні, моральні тощо), типовістю (типові, нетипові), питомою вагою у структурі твору (головні, другорядні), сферою побутування (зовнішні, внутрішні), гранями духовного світу (конфлікт між розумом і почуттям, обов’язком і честю тощо) та ін. Притаманні вони творам усіх літературних родів. Відмінності полягають у специфіці їх зображення: в епічному творі розповідається про конфлікт, у ліричному він відтворюється через переживання, а в драматичному конфлікт представлений реципієнту через гру акторів.

Складовою конфлікту є колізія (лат. collisio — стикаю) — гостра суперечність, зіткнення протилежних сил, інтересів, переконань, мотивів; ситуація внутрішніх борінь в душі героя або гострі суперечності і зіткнення поглядів персонажів, що виявляються в зображених подіях. Вона — джерело конфлікту, форма його реалізації у художньому творі.

У розв’язанні проблеми, розгортанні змісту твору проявляється певна тенденція (лат. tendere — прагнути) твору — образне втілення авторського ставлення до зображуваного. Вона є підставою для висновків про його тенденційність — осмислену і чітко виявлену ідейну зумовленість твору, ставлення автора до порушених проблем. Наприклад, критика процесу обездуховлення сучасного покоління американців формує тенденційність більшості фантастичних творів Рея Бредбері.

Провідну (основну) думку твору, ядро задуму автора називають ідеєю (грец. idea — вигляд, ідея) літературного твору. У справді художньому творі вся система образів, навіть найменші художні деталі, слугують розкриттю ідеї, створенню в реципієнта певного ставлення до зображеного. Іноді «читач може краще від самого поета осягти ідею його твору, — зазначав О. Потебня. — Суть, сила такого твору не в тому, що розумів під ним автор, а в тому, як він діє на читача або глядача, отже, у невичерпному можливому його змісті».

У великих творах найчастіше втілюється система ідей, підпорядкованих основній ідеї твору, яка «цементує» його. Паралельно з терміном «ідея» використовують термін «концепт» (лат. conceptus — думка, поняття) — основна ідея твору, загальна думка. Якщо розглядати твір як сукупність різноманітних текстуальних рівнів (діалогічного, синхроністичного, біографічного, генетичного, характерологічного, функціонального, асоціативного, анагогічного, екзистенційного, символічного, інформативного, хронотопного, емотивного тощо), то кожен рівень так чи інакше сприятиме виявленню та окресленню концепту, ідейно-тематичної основи твору.

Носієм основної думки твору, новаторської ідеї, яку автор задумав поширити в суспільстві через твір, може бути один персонаж, що функціонує як образ-концепт (образ Гонти у поемі Т. Шевченка «Гайдамаки»).

З ідеєю безпосередньо пов’язаний пафос (грец. pathos — почуття, пристрасть) твору — натхнення, піднесеність, ентузіазм, запал, викликані ідеєю, подією тощо; пристрасть, що спонукає митця до написання твору, загальна емоційно-смислова тональність твору. Це — важливий формант змісту твору. А залежно від ідеї і змісту пафос твору може бути героїчним, сатиричним, гумористичним, трагічним, ліричним тощо. Втілюється він у глибоко розвиненому, яскравому характері, вчинках персонажа, який нерідко постає як образ- концепт. З пафосом пов’язана тональність твору, яка може бути представлена як епічність, ліричність (ліризм) та драматичність (драматизм). Епічність — об’єктивована, зовні нейтральна, стримана тональність, продиктована широтою та багатоплановістю оповіді («Іліада» Гомера). Ліричність (ліризм) — суб’єктивована емоційна тональність мови автора, оповідача, персонажів твору (вірш «Ластівки літають, бо літається» М. Рильського). Драматичність (драматизм) — тональність напруги, інтенсивного переживання («Посланіє» Т. Шевченка, «Каменярі» І. Франка).

Інколи художній твір може поєднувати текстуальний (актуальний) та підтекстовий (потенційний) змістові рівні. Підтекст (затекст) — прихований, неявний зміст висловлювання. У цьому зв’язку ще ведуть мову про імпліцитний зміст, який, на відміну від тексту, демонструє відкритий — експліцитний зміст. Виникає підтекст передусім завдяки конотації унаслідок деформації прямого змісту словесних значень під впливом контексту і позамовних факторів: відтворюваної ситуації, позиції, комунікативної мети мовця. Подібних значеннєвих модифікацій може набувати і система образів твору. Це залежить від суб’єктивних (неусвідомлене бажання приховати явне значення твору), об’єктивних (бажання донести справжній зміст твору лише до тих, хто володіє кодом відчитування прихованого значення, дії зовнішніх, культурно-історичних, наприклад окупація, цензура, чинників) чи жанрових (жанр деяких творів передбачає наявність підтексту: притчі, параболи, байки тощо) факторів. Про твори з виразним домінуванням підтексту стверджують, що вони написані «езопівською мовою» (від давньогрецького байкаря Езопа (VI ст. до н. е.)) — натяками. Потужним прихованим змістом наділені «Великий льох», «Сичі» Т. Шевченка, «Каменярі» І. Франка, «Оргія» Лесі Українки, «Невеличка драма» В. Підмогильного, «За ширмою» В. Антоненка-Давидовича, «Десь-не-десь, в якомусь царстві...» Л. Костенко, «На границі епох» П. Скунця тощо.

Неодмінною передумовою формулювання висновків про тему, ідею, зміст твору є системне, комплексне і всебічне його вивчення. Важливість цього пояснюється тим, що суспільне значення твору не вичерпується його змістом і не завжди зводиться до нього: зміст — явний (експліцитний) чи прихований (імпліцитний) є знаком смислу (сенсу) твору.