Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Смисл (сенс) твору
Літературний твір як естетично-інтенціональна система

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Образно-емоційна суть, художня ідея, її «мислительний еквівалент» (А. Ткаченко), загалом зміст будь-якого художнього твору постають як знак щодо його смислу (сенсу), який є одним із елементів чотирирівневої макроструктури художнього твору.

Смисл (сенс) твору — надзмістове інтенційно-ідеологічне значення твору, яке пізнається в контексті уявлення читача про зображувану в ньому дійсність та її зіставлення з мінливою реальністю, своїм сьогоденням.

Смисл (сенс) є одним із трьох аспектів пізнання й оцінювання твору: когерентного (що?), когезійного (як?) і смислового (в ім’я чого?), тобто — що, як і в ім’я чого (для чого, з якою метою) створив автор. Основні смислотворчі процеси — пізнання істини (сенсу) національного буття (М. Гайдеггер) і культивування національної духовності. Смисл виявляє себе на телеологічному, аксіологічному та гносеологічно-евристичному рівнях.

Основними засобами і водночас рівнями актуалізації смислу (сенсу) художнього твору є: архетипи, національні екзистенціали (модуси національного існування), культурно-національні коди. Вони мають філософсько-психологічний, ейдологічний, моральний характер.

Зміст твору постійний (якщо абстрагуватися від особливостей конкретної рецепції), а смисл (сенс) його може зазнавати суттєвих трансформацій зі зміною історико-культурного континууму.

Питання сенсу завжди було одним із ключових у герменевтиці. Правда, на сучасному етапі непоодинокими стали намагання заперечувати пізнавальну цінність сенсу, деформувати, «не помічати» чи «не враховувати» його в аналітичних пошуках. Одним із проявів цього є нігілізм (лат. nihil — ніщо, нічого) — цілковите заперечення всього буттєвого, загальновизнаного, усталеного. М. Гайдеггер характеризував його як історичний рух «знецінення вищих цінностей», виражений у тезі «Бог помер». Він пов’язаний із запереченням надчуттєвих смислових концептів — ідеалів, принципів, норм, правил, цілей, цінностей.

Нігілістичну тенденційність інтелектуальних течій XIX ст. продовжили ідейні послідовники нігілізму у XX ст., ідеологічно згруповані у комуністичному, націонал-соціалістичному, ліберальному середовищах. Особливо послідовно цей процес виражено у представників постмодернізму як «фетишизація лібералізму» (С. Квіт). Численні проголошення «смертей» та «кінців» — історії, філософії, автора, літературознавства, національної держави, нації, людини тощо — значною мірою коріняться у постструктуральному неприйнятті сенсу (при цьому постструктуралізм є методологічною основою постмодернізму). Ж.-Ф. Ліотар, наприклад, прямо визначає постмодерн як «недовіру до метанаративів», між ними — до гранднаративної «герменевтики сенсу»1.

Насправді феномен літератури тісно пов’язаний із сенсом. Переконує в існуванні сенсу сама художня дійсність. Особливо показовими є твори, у яких смислові питання виражені явно, експліцитно, де вони спонукають до інтерпретаційного діалогу із значеннєвою сферою на найбільш концептуальному рівні.

1 Ліотар Ж.-Ф. Постмодерністська ситуація // Після філософії: кінець чи трансформація? / Пер. з англ.; Упоряд. К. Байнес та ін. — К.: Четверта хвиля, 2000. — С. 71 — 72.

Підтвердженням цього може бути творчість українських письменників, яка містить велику кількість смислових питань. Наприклад, історичні питання, що засвідчують наявність «вищих цінностей» та прагнення «повноти сенсу», вчуваються у словах старого козака у вірші «Буває, в неволі іноді згадаю...» Т. Шевченка («А як ми бились, умирали, / За що ми голови складали / В оці могили?»), запитанні ліричного героя Є. Маланюка («Куди ж ведеш нас, віку невмолимий, / Сліпий водій чи зрячий лиходій?» («Подебрадці»)), розповідача «Скіфської одіссеї» Л. Костенко («І хто вони? А ми хто? Хто ми? Хто ми?! / Хто наші предки? Прийшлі? Автохтони?») тощо. При цьому персонажі передають інтерпретаційну настанову, котра нагадує герменевтичне прочитання (сенсошукання) історичної дійсності, протилежне деконструктивістській стратегії, покликаній не стільки пізнавати, скільки «розхитувати», нівелювати пізнавальний об’єкт.

На філософськи глибокому рівні розгортає свої розмірковування про сенс герменевтика. У «Бутті і часі» М. Гайдеггер, осмислюючи часовість, зазначав: «...сенс є те, у чому тримається зрозумілість будь-чого, без того, щоб сам він входив спеціально і тематично в огляд».

Сенс — багатоплановий феномен, який охоплює: значення взагалі; глибинне («вище») значення, яке Гегель характеризував як значення духовне; неприхованість і спрямованість певного сущого, що проявляє себе герменевтично як істина, а метафізично — як спрямованість, ціль (мета).

Отже, сенс — глибинне інтенціональне значення літературного твору, що виявляє істину національного буття і може бути охарактеризоване як онтологічно- екзистенціальна мета (спрямованість) цього твору; надзмістове значення літературного твору і водночас його макроструктурний рівень, що містить це значення. Наприклад, сенс творчості Т. Шевченка М. Костомаров характеризував такими словами: «Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і чарівно було заглянути туди!!!» (М. Костомаров).

Відповідно до явного і прихованого змістів твору розрізняють явний (експліцитний) і прихований (імпліцитний) сенси. Значення, яке надавав своєму творові автор (авторський смисл), слід відрізняти від тих значень, котрі надають йому різні покоління реципієнтів (читацький смисл). При цьому необхідно враховувати відносну незмінність авторського сенсу (цей сенс модифікується лише протягом життя письменника) і постійну змінність сенсу читацького. Потребують розрізнення національний сенс та анагогічний сенс (стосується артефактів, котрі можуть мати міжнародне значення) різних творів.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.