Українська література 9 клас. Плани-конспекти уроків для шкіл з російською мовою навчання - В. В. Паращич 2009

Давня українська ренесансова література. Козацькі літописи
Прадавня українська література

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Козацькі літописи

Тема. Давня українська ренесансова література. Козацькі літописи.

Мета: допомогти учням усвідомити основні риси, ідейно-художні особливості ренесансової літератури; розвивати навички виділення характерних ознак літературного стилю, явища, аналізу пам’яток давньої літератури, проведення паралелей із сучасністю; виховувати пошану до духовних, культурних здобутків минулого, морально-етичних норм, вироблених народом.

Обладнання: видання козацьких літописів, ілюстрації до них, портрети гетьманів цієї доби.

Теорія літератури: літописи, ренесансова література.

ХІД УРОКУ

І. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ

Вступне слово вчителя.

Незважаючи на відродження, бурхливий розвиток української літератури після занепаду в період монголо-татарської навали, в письменстві XVII ст. чіткої жанрової межі між історичним, літературним і філософським твором ще не було. Тому Хмельниччина, ця героїчна доба в житті українського народу, найдокладніше відображена в козацьких літописах, авторами яких теж були козаки.

Багато письменників пізніших епох черпали натхнення в цих творах, захоплювалися їхнім пафосом, ідейною наснагою, художньою майстерністю. Отже, звернемося до першоджерел.

ІІ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ

«Хвилинка мудрості».

ІІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ЗНАНЬ УЧНІВ

1. Повідомлення учнів про розвиток науки та мистецтва в Давній Україні.

2. Розповідь про літературу XIV-XVIII ст., історичні умови її виникнення та розвитку.

3. Завдання учням.

✵ Знайдіть спільне між іменами, поняттями.

IV. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Повідомлення учнів про козацькі літописи.

(Див. Додаток до уроку № 13.)

2. Виразне читання уривків із козацьких літописів.

(«Літопис Самовидця», «Літопис Гр. Граб’янки», «Літопис С. Величка», «Історія русів».)

3. Словникова робота, обмін враженнями щодо прочитаного.

4. Евристична бесіда.

— Який із літописів, на вашу думку, найближчий до художнього твору. Чим саме?

— Що об’єднує ці літописи, яка між ними різниця?

— Про які історичні постаті найбільше йдеться в літописах?

5. Складання опорної таблиці за літописами.

Інформація про твір

«Літопис Самовидця»

«Літопис Гр. Граб’янки»

«Літопис С. Величка»

«Історія русів»

Часові межі літопису

1648- 1702рр. — докладно,

1703-1784 — стисло, опис Чорної ради в Ніжині 1663 р.

Історія козацтва із часу виникнення до 1709 р.

1648-1700 рр. 4 томи

Від Київської Русі до визвольної війни 1648 р.

Автор

Анонім

Гр. Граб’янка — гадяцький полковник

С. Величко, людина енциклопедичних знань

Анонім

Теми

Ніжинська Чорна рада

Життя, діяльність Б. Хмельницького

Гетьманські усобиці, наслідки набігів татар, Б. Хмельницький

Діяльність Б. Хмельницького,

І. Мазепи, П. Полуботка

Мотиви, ідеї

Гостра критика розбрату серед козаків

Уславлення козацтва, гетьманів

Україну треба рятувати

Уславлення діяльності гетьманів, уболівання за долю України

6. Слово вчителя.

Період кінця XVI — початку XVII ст. називають Першим українським Відродженням, коли з’явилася ренесансова література. Усяке Відродження — це загострене відчуття власної національної самобутності. Перше Відродження — час спогадів про золоту княжу добу, відновлення високої культури Київської Русі, освіти, книгописання, активного зв’язку з європейською культурою. Окрасою цієї доби були Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Клірик Острозький, Іпатій Потій, Костянтин Острозький, Стефан Зизаній, Герасим Смотрицький, Андрій Римша та інші. Цей період називають ще епохою бароко.

Бароко — стиль у європейському мистецтві, якому властиві декоративна пишність, мальовничість і вигадливість форм. Саме у стилі бароко написаний літопис Самійла Величка. Але про цей стиль більш детально ми говоритимемо на наступному уроці.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Гра «Розшифруйте запис».

✵ Прочитавши зашифрований запис (цифри відповідають літерам в алфавіті), дізнайтеся про тему цікавої, захопливої легенди, пов’язаної з «Історією русів».

10, 19, 16, 19, 23, 19 20, 1, 3, 16, 1 20, 19, 16, 24, 2, 19, 23, 15, 1

(Відповідь: золото Павла Полуботка.)

VI. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

✵ Продовжіть речення.

«Козацькі літописи у порівнянні з початковими…»

«Мене зацікавило…»

«У співвіднесенні з нашим часом… (актуальність літописів… )»

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Знати зміст літописів, уміти їх аналізувати, розповідати про ренесансову літературу.

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 13

Козацький літописець

У науці широко знаний манускрипт під назвою «Літопис Самовидця». Таку назву дав йому свого часу письменник Пантелеймон Куліш. Невідомий автор сам був очевидцем і сучасником подій, про які він оповідає у своєму літописі, хоча він лише два рази згадує в тексті про присутність там. Однак історики з’ясували, що автор не користувався ніякими джерелами, а отже, писав про події, що відбувались безпосередньо в нього на очах. Багато з його свідчень і подробиць подій не зафіксовано більше в жодних матеріалах.

Події літопису охоплюють другу половину XVII століття — особливо складні для розуміння часи в Україні. На початку його автор коротко характеризує всі ті причини, які призвели до початку війни українського народу проти шляхетської Польщі. Завершується літопис подіями 1702 року. В ньому згадується велика кількість людей: усі визначні козацькі проводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі. За «Літописом Самовидця» можна також вивчати тодішню географію України — в ньому зустрічаємо сотні назв різних населених пунктів, у яких відбувалися ті чи інші події.

Учені різних часів намагалися з’ясувати, хто ж є автором цього літопису. Знову й знову вивчали всіх відомих — та й не дуже відомих — людей тодішньої епохи. Шукали його і серед козацької старшини, і серед духовних осіб, і серед міщан. Висловлювалися найнесподіваніші гіпотези, з’ясовувалися рівень освіченості й відповідні епізоди з біографій усіх можливих авторів літопису.

Нарешті більшість дослідників зійшлися на думці, що автор манускрипту — генеральний підскарбій Січі Роман Ракушка-Романовський, який цілком заслужено вважається видатним державним діячем України другої половини XVII століття. Козак, син козака, Роман Ракушка уперше з’являється в реєстрах 1649 року. Згодом він — уже ніжинський сотник, далі — полковий суддя, через деякий час — одна з найпомітніших осіб в уряді Івана Брюховецького. Кінець гетьманування Брюховецького — і Роман Ракушка вже особа духовного сану, що має свою парафію на Лівобережній Україні. Помер вісімдесятилітній Ракушка-Романовський 1703 року.

Читаючи «Літопис Самовидця», відчуваєш в його авторові справжнього патріота рідної землі. З болем пише він про сплюндровані татарськими набігами українські села, про кривди, яких завдавали людові польські жовніри й російські воєводи. Не приховує різкого осуду на адресу тих козацьких ватажків, які починають міжусобиці і втягують у них тисячі людей. Слова активного осуду направлені на адресу тих гетьманів (включаючи й Богдана Хмельницького), які вступали у воєнний союз із кримськими татарами. Адже це кожного разу призводило до жахливого розорення краю. Взагалі, про діяльність кожного з гетьманів літописець говорить тверезо й критично; його анітрохи не гіпнотизує авторитет жодного з них. Усе це дає підстави стверджувати, що автор літопису — не тільки людина глибоких патріотичних почувань, а й незалежно мисляча, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнішніми проблемами України.

«Літопис Самовидця» став важливим джерелом для вивчення історії України.

Шабля і перо

Козак з діда-прадіда, гадяцький сотник Григорій Граб’янка, що беззаперечно належав до найосвіченіших людей свого часу, взявся до написання вельми важливої праці з історії козацького краю. Можливо, до цієї роботи заохотив його «Літопис Самовидця», який він міг читати в рукописних копіях (так тоді здебільшого розмножували книги). До речі, автор «Літопису Самовидця» завершив свій твір 1702 року, а через кілька літ по тому розпочалася праця Григорія Граб’янки.

Оповідається тут про те, як у пониззі Дніпра, у диких місцях, поселялися хоробрі люди, що жили рибним і мисливським промислом та ходили «на бусурман розбоєм». Звалися вони козаками й скоро стали добре знаними і в ближніх і в дальніх країнах, бо слава про їхні походи й перемоги пішла голосною луною по світу.

Автор літопису пише, що якось турецький султан запитав котрогось із запорозьких ватагів, скільки ж козаків у їхньому краю. І одержав таку відповідь: «У нас, турецький царю, що лоза, то й козак, а де байрак, то по сто й по двісті козаків там». Там же наводиться таке зізнання султана: «Коли навколишні панства проти мене повстають, я на обоє вух сплю, а про козаків мушу одним вухом слухати». Тобто не боїться нікого султан, як каже він сам, але завжди пильнує козаків, бо від них Туреччині найбільша небезпека. І на підтвердження цього літописець оповідає про блискучі перемоги козацької дружини над турками, про їхні зухвалі походи аж у «бусурманський край».

Словами захоплення Граб’янка характеризує найвизначніших козацьких ватажків, починаючи від Предслава Лянцкоронського й Дмитра Вишневецького аж до Богдана Хмельницького, якому віддає всі свої симпатії. Хмельницький для Граб’янки — доблесний полководець і всенародний герой. Власне, весь літопис і творився задля того, щоб докладно розповісти про найголовніші події визвольної війни на Україні проти польської шляхти. Вся ж попередня частина, в якій пунктиром окреслено хронологію козаччини, то розлогий вступ до історії боротьби народу під проводом славетного гетьмана. Характерно, що літописець докладно розповідає і про загальні причини повстання на Україні, і про особисті кривди Богдана Хмельницького від польської шляхти, які й зумовили його бунт проти чигиринського підстарости Чаплинського, бунт, що став початком тієї боротьби, в якій згодом узяли участь значні маси людей. Той епізод — викресання іскри, що упала на порох і спричинила сильний вибух.

Усю свою оповідь автор вибудовує у формі окремих тематичних розділів — «Сказаній». Ось найголовніші з них: «Сказаніє, чесо ради возста Хмельницький на поляков», «Сказаніє о первой брані козацькой на Жолтой Воді з ляхами», «Сказаніє в Збаразькой і Зборовськой побіді над ляхами 1649 року», «Сказаніє о войні Берестецькой»… Таким чином охоплюються всі найголовніші події визвольної боротьби проти польської шляхти, докладно пише Граб’янка й про мотиви, якими керувався Хмельницький, ідучи до Переяславської ради, і про те, що його план поєднатися з Москвою мав тоді підтримку у широких народних масах.

Смерть гетьмана в описі Граб’янки — велике горе для всього українського краю, який у жалобі оплакував свого доблесного сина. До речі, тут літописець відтворює легенду про причину загибелі Хмельницького, яка тоді побутувала в Україні. Згідно з нею, «поляки не могущи іним образом Хмельницького умертвити, совіт сотвориша, даби смертним ядом єго отруїти». Отож підібрали вони знатного юнака й послали до Хмельницького, щоб він нібито просив у нього руку його доньки. Він і підлив гетьманові до келиха отрути.

Далі Граб’янка стисло переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана, з докором мовить про гетьманські міжусобиці, про запустіння краю, спричинене безперервними війнами в ньому. З великою симпатією ставиться літописець до полковника фастівського Семена Палія, що уособлює, на його думку, справжній козацький демократизм і має загострене почуття відповідальності за долю рідного краю. Таких захоплених епітетів, як Палій, у нього удостоюються тільки гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний.

Після завершення свого літопису Граб’янка прожив двадцять сім років. Був полковим осавулом, суддею, полковником. Брав участь у багатьох битвах і походах. 1737-го рушило козацьке військо в кримський похід проти татар. Там і наклав головою славний літописець. Шаблею і пером відстоював він славу і волю України. Граб’янка не тільки активно творив живу історію, а й записував її для нас, його далеких нащадків.

Отже, і герой історії, і її «секретар».

Подвиг Самійла Величка

«Цього ж 1690 року, на самому початку його, в міжсвяття Різдва Господнього, я, письменник і оповідач цих літописних діянь (маючи кільканадцять років), почав служити Запорозькому війську в поважнім домі одного з панів малоросійських, шляхетного пана його милості Василя Леонтійовича Кочубія, який був під час гетьманства Мазепи, що про нього оце розповідається, генеральним писарем. Я служив вірно і старанно, як веліла мені моя гідність…» — пише про себе Самійло Величко в своєму знаменитому літописі.

Чимало загадок про себе полишив він історикам. Досі не вщухають суперечки про його особу. З’ясовано тільки, що походив він зі знатного козацького роду, брав участь у походах запорожців, ділив з ними всі радощі й біди. З літопису ясно видно, що Величко був надзвичайно освіченою людиною. Тому висловлюється припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. На користь цього свідчить і те, що його було висунуто до військової канцелярії, а туди, як відомо, брали тільки тих, хто пройшов курс наук у найавторитетнішому тоді закладі, яким вважалася академія «матері городів руських».

Слово «канцелярист» часто асоціюється в нашій уяві з образом бездушного чиновника, що дбає тільки про свої вигоди. Але в канцелярії козацького війська таких людей не було вже хоча б тому, що ця посада не передбачала платні, а отже, й ніяких матеріальних вигод. Висувалися туди, як уже мовилося, люди найосвіченіші і з доброю репутацією, що справді були моральним прикладом для всіх. Канцеляристи вели всю документацію війська, брали участь у прийомах іноземних послів, їздили в депутаціях за кордон. Чи й треба казати, що це був вельми представницький корпус з-поміж усього козацтва. Жили вони гуртом в одному курені військової канцелярії, носили ту ж зброю, що й інші козаки, часто брали участь у боях. З них вийшло багато уславлених воєнною доблестю полковників і гетьманів.

На життя Самійла Величка випало чимало складних перипетій. Відомо, що після страти Кочубея він, як наближена до нього особа, потрапив до в’язниці, де йому довелося пробути кілька років. Про це він обмовляється і в літописі, пишучи, що не може докладно оповісти деяких подробиць чернігівського середовища, «оскільки змінив в той час добре своє життя на невільниче». Згодом (дослідники вважають, що це було 1715 року) клопотаннями друзів Величка звільнено. Вийшовши з в’язниці, він поселяється спершу в Диканьці, в маєтку Кочубеїв, а потім у селі Жуках під Полтавою, де цілком віддає себе літературній роботі. Повільно, впродовж багатьох літ народжується ця видатна в нашій історії і культурі книга, яка стане відомою під назвою «Літопису» Самійла Величка.

Готуючись до своєї роботи, Величко вивчив багато історичних джерел польською, російською, німецькою, латинською мовами. У нього була багатюща колекція книг і різних манускриптів, яку він збирав протягом усього життя.

Величко поклав собі за мету розповісти читачеві про всі найважливіші події в Україні, що відбувалися протягом семи десятиліть. Але це не звичайна хроніка, в якій просто фіксуються чи переказуються ті події. «Літопис», лишаючись твором суто історичним, є водночас і твором художнім, бо автор знаходить яскраві барви для своєї оповіді, збагачує її важливими деталями, в численних ліричних відступах висловлює своє ставлення до подій і людей, сперечається з різними джерелами, докоряє своїм попередникам і сучасникам за їхні лінощі у вивченні історії. Все це пише справжній патріот, який і не приховує настроїв і симпатій, говорячи, що він — «істинний Малої Росії син і слуга». В канву тексту автор вплітає уривки з художніх творів українських авторів, оповідь його щедро пересипана народними прислів’ями та приказками, широко використовує Величко перекази й легенди, які на той час жили в народі відлунням багатьох історичних подій, засвідчуючи сприйняття й оцінки їх простим людом української землі.

«Літопис» — книга про Україну, її видатних і рядових людей, її непросту долю. А водночас — і про самого Самійла Величка, який може повідати читачеві свою віру, надію, свої прикрощі й болі, поділитися з ним своєю мудрістю. «Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорботу: читаючи та слухаючи книжки і дізнаючись з них про всілякі людські пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигоди: покладався-бо на приказку — в терпінні вашім знайдеться душа ваша…» — пише він в одному з відступів. Так, йому є не тільки що переказати з багатої і складної нашої історії, а й розповісти про себе. Однак, як людина надзвичайно делікатна й ненав’язлива, він боїться надто зосереджувати увагу читача на власній персоні, і тільки вряди-годи виривається в нього емоційний вигук такого характеру.

Величко квапиться завершити свою грандіозну працю — боїться, аби смерть не перервала її на півслові. А до нього повільно підкрадається стареча неміч. Ось уже осліп — не витримав зір щонічної напруги. І Величко наймає собі помічників, диктує їм літопис…

Йому не пощастило побачити свою працю опублікованою — помер, полишивши свій величезний рукопис для майбутнього. І тільки 1848 року вийшов у світ перший том літопису, потім — другий, третій і четвертий. Значення цієї книги в українській історії та культурі просто важко переоцінити. Вона розповідала людям, до якого народу вони належать, чиї духовні діти.

Розвиток науки

У XVI-XVIII ст. розвиваються філософія, історія, мовознавство та інші науки. Першими ластівками українського мовознавства були дві книги: «Лексикон» Памви Беринди (понад 8 тисяч перекладених на тодішню українську мову слов’янських слів) і «Граматика словенська» Мелетія Смотрицького (1619), що понад 150 років була основним підручником у російських, білоруських, українських, а деякий час і в сербських та болгарських школах.

Досить високого розвитку в XVII ст. набула і філософська наука. Одним із піонерів нового напрямку в цій галузі був Інокентій Гізель (Кисіль), названий «українським Аристотелем»; недаремно гетьмани часто шукали в нього поради. Його філософські трактати і навчальний курс «Праця з загальної філософії» пройняті елементами матеріалістичного розуміння світу; матерія вічна, вважав Гізель, вона не виникає і не зникає, людський розум всесильний, світ пізнаваний, висновки треба робити за допомогою розуму й дослідів, порівнянь явищ природи.

Інокентій Гізель — ще й видатний історик та письменник. Його огляд історії України від найдавніших часів до XVII ст., відомий під назвою «Синопсис», витримав понад 20 видань і до ломоносівського підручника історії Росії був єдиною працею з історії не тільки в Україні, а й у Росії. Разом з Гізелем в українській філософській науці творили Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький, Стефан Яворський, Арсеній Сатановський, Лазар Баранович і Георгій Кониський, автор підручника «Етика».

XVIII ст. багате на видання історичного характеру: літописи, хроніки, щоденники, історико-публіцистичні твори: щоденник Якова Маркевича, короткий опис «козацького українського народу» Петра Симоновського, праці істориків Григорія Полетики і Панаса Шафонського.

Розвиток мистецтва

Ще більшого розвитку досягло тогочасне мистецтво, зокрема музичне. Тільки в реєстрі братства згадується 267 творів українських композиторів XVIII ст. Українська музика була дуже популярною в Росії та інших країнах.

Розвиваються професійна музична освіта і хоровий спів. І нині не забуті імена талановитих музикантів XVIII ст. — кобзаря Григорія Любистка, бандуриста і лютняра Тимофія Білоградського, гусляра Василя Трутовського, співаків Марка Полторацького, Гаврила Марцинкевича та інших. Чимало видатних співаків та музикантів, зокрема для придворних капел Петербурга, виховувала Глухівська співацько-музична школа. В успіхах музичного мистецтва велика заслуга видатного українського музикознавця Миколи Дилецького (1630-1690), автора музично-теоретичного трактату «Мусікійська граматика» («Граматика музикальна»), перевиданого в 1970 р. фототипним способом, і підручника з музики, за якими навчалися тодішні українські та російські композитори. Поява цих праць спричинила виникнення нового музичного жанру — обробки народних пісень. Першими були оброблені українські народні пісні «Та нема гірш нікому» і «Ой під вишнею, під черешнею».

Оскільки Україна мала тоді високорозвинуту культуру, зокрема освіту й науку, це справило благотворний вплив на культуру сусідньої Росії: великою популярністю в Москві користувалися українські книги, там плідно працювали українські вчені, письменники, композитори.

Маруся Чураївна

Перекази оповідають, що ця незвичайної вроди і поетично- музичного хисту дівчина родом із Полтави, із сім’ї козака. Вона й у щоденних стосунках з людьми частенько висловлювалася віршами, а коли її щось вражало, поезія, поєднана з музикою, вихлюпувала з душі дівчини. Так народилися ліричні пісні про її нещасливе кохання: «Ішов милий горонькою», «Болить моя голівонька», «Нема мого миленького» та чимало інших, які швидко полюбилися всім і поширилися по всій Україні. Особливої популярності набули такі пісні Марусі Чураївни, як «Засвіт встали козаченьки», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Віють вітри, віють буйні». Першу з них використав Микола Лисенко у своїй опері «Тарас Бульба», друга наштовхнула Михайла Старицького на створення відомої драми, а Ольгу Кобилянську надихнула на написання повісті «У неділю рано зілля копала», третю співає Наталка Полтавка з однойменної п’єси Івана Котляревського.

Про цю незвичайну дівчину, її коротке, сповнене трагічним коханням життя Володимир Самійленко написав віршовану драму «Маруся Чураївна», Любов Забашта — драму «Дівчина з легенди», Іван Хоменко — драматичну поему «Маруся Чурай». Найвидатніший твір про Марусю Чурай — однойменний роман у віршах видатної сучасної поетеси Ліни Костенко.

Славною й водночас трагічною сторінкою музичної історії України є діяльність геніальних композиторів XVIII ст. Артема Веделя, Максима Березовського і Дмитра Бортнянського.

Артем Ведель — незрівнянний керівник хорових капел у Москві, Києві та Харкові, автор багатьох, пройнятих м’яким ліризмом концертів, з яких до нас дійшло тільки 12. Доведений до божевілля цькуванням царського офіцерства, помер передчасно у в’язниці.

Максим Березовський — член кількох італійських академій, його ім’я поряд з іменем Моцарта викарбувано золотими літерами на мармуровій дошці в стінах Болонської академії. Тут вперше представникові східних слов’ян, талановитому українському композитору, було присвоєно звання академіка музики. Максим Березовський — автор кількох опер і багатьох концертів. Доведений до відчаю інтригами придворної петербурзької знаті, вчинив самогубство.

Дмитро Бортнянський — «український Моцарт», автор опер «Сокіл», «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій» (три з них поставлені на італійській сцені), кантат, інструментальних творів та більше сотні хорових концертів. Дмитро Бортнянський здобув світове визнання і прославив Україну.

Тогочасні музичні твори були переважно релігійного змісту, та в них, за словами Максима Рильського, «таяться животрепетне людське серце і животрепетна людська думка».

Успішно розвивалося й образотворче мистецтво України — живопис, гравюра. Ще й нині чарують нас своїми картинами такі майстри церковного живопису, як Іов Кондзелевич, Іван Руткович, портретисти Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, Антін Лосенко, гравери брати Олександр і Леонтій Тарасевичі, Михайло Зубрицький, Григорій Левицький. Улюблений образ тогочасного народного лубка — козак, зокрема козак Мамай.

Високою самобутністю і майстерністю відзначається українська архітектура, якій властиве поєднання величності з декоративністю, гармонійністю й поетичністю. Йоганн Баптіст і Мартин Томашевський, Іван Зарудний і Яким Погребняк, Степан Ковнір та Іван Григорович-Барський — такий далеко не повний перелік найбільших зодчих тієї епохи. Микільський військовий собор у Києві, Троїцький собор у Чернігові, Межигірський монастир у Вишгороді Київської області, собор у Козельці Чернігівської області, Мгарський монастир у Лубнах на Полтавщині — це тільки невелика частка геніальних витворів їхніх золотих рук. Різьба та розпис в Андріївській церкві у Києві братів Григорія і Дмитра Левицьких викликали загальне захоплення.

Далеко за межами України славилися вироби народних майстрів. Високого рівня розвитку досягли різьба по дереву й кості, мистецтво кахлі та кераміки, оздоблення килимів і вишивання, художня обробка металевих виробів, розписи посуду, гаптування, виготовлення меблів тощо.

Культура України міцніла, взаємодіючи з сусідніми культурами, зокрема з польською. Польські історики й письменники своїми творами сприяли розвиткові української художньої літератури, через Польщу приходила до нас передова культура Західної Європи, її гуманістичні ідеї. Разом з тим польські митці використовували мотиви, образи українського фольклору, лексику й фразеологію української мови.

(Уривки із книги «З голосу нашої Кліо» М. Слабошпицького)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.