Уроки української літератури 9 клас II семестр: Посібник для вчителя - Грабовська О. М 2011
Лірика Т. Шевченка періоду арешту й заслання і після повернення із заслання. Вершинні зразки Шевченкової лірики («Садок вишневий коло хати…», «Доля», «Росли укупочці, зросли…»). Риси автобіографізму в образі ліричного героя. Самотність і пошуки її долання. Підбиття підсумків чесно прожитого життя
Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас
ТЛ: поглиблення поняття про ліричного героя, психологізм у літературі, жанр ліричної медитації.
Мета: ознайомити учнів з вершинними зразками Шевченкової лірики, навчити розповідати про обставини написання цих творів; проникнути уявою у настрої, внутрішній світ героїв Шевченка, вчитися бачити красу особистості; шанувати зразки поетичної образності, визначити їхню роль у структурі творів; формувати переконання, що контакт з друзями, однодумцями, зі світом є підтримкою особистості, що прожити життя треба чесно, в добрі та взаємоповазі.
Обладнання: автопортрети Т. Шевченка 1847, 1860, 1861 рр., репродукції картин митця «Шевченко серед товаришів» (1851). «Бангуші» (1853), «Казашка Катя» (1856-1857), «Портрет Л. Полусмакової» (1860) та ін.
Пост, запроторений в чужі, далекі степи, відтятий від свого товариства, від літературного світу, не маючи певності, чи його поезії попадуться коли-небудь в руки широкого читацького загалу, пише їх неначе з іншого світу… це розмова з власним своїм серцем і з Богом, душевна сповідь, поезія і більш нічого.
Богдан Лепкий
В останній рік його життя усі теми й проблеми попередніх років одна за одною були переглянуті, передумані й осмислені по-іншому. І всюди цей процес перегляду й переосмислення ішов в одному й тому ж напрямку: відмова від зовнішнього ефекту, зосередження дії на внутрішньому світі й духовних цінностях людини, особливе відчуття вселенської злагоди, душевна рівновага, злиття зі Всесвітом в ідеальній гармонії.
Юрій Шерех
Хід уроку
І. Актуалізація опорних знань. Мотивація навчальної діяльності.
1. Прослуховування у фонозапису романсу М. Лисенка на слова Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати».
2. Фронтальна бесіда.
- Як називається вірш Т. Шевченка, покладений на музику М. Лисенком?
- За яких обставин він був написаний?
- До якого циклу входить ця поезія?
- Які ще вірші з циклу «В казематі» ви знаєте?
- Назвіть мотиви й ключові образи цих творів.
- До яких художніх засобів вдається в них автор?
(Матеріал для вчителя.
«Садок вишневий коло хати…» — вірш Тараса Григоровича Шевченка із циклу «В казематі» є перлиною української та світової ліричної поезії. За словами дослідниці Шевченкової біографії та творчості Н. П. Чамати: «Зміст і тональність вірша — світлий, життєствердний опис весняного вечора в українському селі, мрія про красу людських стосунків, про родинне щастя в гармонії з розкішною природою… Навіяна спогадами, імовірно часів власного дитинства, ідилія має явний підтекст, відтворюючи образ райського саду. Едему, що ним в уявленні Шевченка одвічна глибинна сутність України».
Також, за словами Ніни Чамати, Шевченко поставив вірш у збірці «В казематі» на «центральну за значенням позицію». Тарас Григорович написав вірш 1930 травня 1847 року, коли перебув у казематі ІІІ відділу Імператорської канцелярії в Санкт-Петербурзі. Вперше вірш «Садок вишневий коло хати…» був надрукований 1S50 року в журналі «Народное чтение», а в журналі «Русское чтение» вийшов під назвою «Вечір».
У 1875 Петро Ілліч Чайковський склав музичний твір на переклад вірша Шевченка російською мовою Львом Меєм. Музика мала назву «Вечір». Український композитор XX ст. Богдан Іванович Вахнянин написав хоровий твір на цей вірш.
Про цей вірш Т. Шевченка літературознавцями написано багато досліджень. Надзвичайно простий, без особливих художніх засобів, він просто чарує своєю поетичністю. Вражає те. що написаний він за похмурими тюремними гратами. Якою ж сильною була туга поета за рідною мовою, яка багата уява, щоб створити такий шедевр! Чи є щось краще, ніж квітучий сад, мирна хліборобська праця, дружна родина, спів соловейка» Про це мріям не судилося здійснитися. Вірш став «візитною карткою» України - квітучої, мирної, співучої та доброї. (Див. також додаток № І до уроку 50.)
«В казематі» — цикл поезій Тараса Шевченка, написаних, крім вірша «Згадайте, братія моя», в казематі «Третього відділу» в Петербурзі під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського братства між 17 квітням і 30 травням 1847.
Вірші циклу
У казематі написано тринадцять поезій: «Ой одна я, одна», «За байраком байрак», «Мені однаково, чи буду», «Не кидай матері! — казали», «Чого ти ходиш на могилу?», «Ой три шляхи широкії», «Н. Костомарову», «Садок вишневий коло хати», «Не спалося, — а ніч, як море», «Рано-вранці новобранці», «Неволі тяжко, хоча й волі», «Чи ми ще зійдемося знову?’», «Косар» (назви подаються за редакцією в «Більшій книжці»). Первісний варіант цих творів — в окремому автографі (зберігається в інституті літератури імені Тараса Шевченка АН України). Весь цикл Шевченко переписав до «Малої книжки» (захалявної книжечки 1847) в Орській фортеці, додавши як заспів новостворений вірш «Згадайте, братія моя». До «Більшої книжки» поет вніс цикл у Москві 18 березня 1858, надавши йому назви й присвяти «В казематі. Моїм союзникам посвящаю». Вірш «Не спалося, — а ніч, як море» до «Більшої книжки» не переписано.
Публікування
Протягом 1858 — 1867pp. всі вірші циклу опубліковано в різних виданнях. Казематним циклом розпочинається повий період творчості Тараси Шевченка - від арешту 1847 до звільнення з заслання.
Характер і художні особливості циклу
У циклі — думки, настрої, життєві спостереження Шевченка, характерні й для наступних поезій періоду заслання. Тут уперше з’являються мотиви неволі, в яких настрої туги за батьківщиною поєднуються з утвердженням незламності переконань і поглядів поета. За жанровими формами цикл — ліричні медитації, алегорії, ідилії, варіації та народнопісенні мотиви, романтичні балади, віршовані діалоги тощо.)
- Як називається період творчості Т. Шевченка, обмежений 1847 — 1857 роками? Чому?
- Що вам відомо про життя і творчість Кобзаря періоду заслання?
II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.
1. Пояснення вчителя.
Провідним жанром і найвищим здобутком Шевченкової творчості 3-го періоду стала, безсумнівно, медитативна (інтимно-філософська) лірика. Вона переважає в доробку митця навіть за кількісною ознакою. Згодом Шевченко вже не напише стільки ліричних віршів, як за три орсько-аральські роки.
(Довідка.
Медитація (лат. meditatio — роздум) — вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа). Особливого поширення цей жанр набув у поезії сентименталістів і романтиків. Медитативний характер мали чимало віршів Є. Гребінки, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша. О. Олеся. В. Самійленка, Лесі Українки. У літературі останніх десятиліть медитації писали М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко. Прикладами медитації можуть бути вірші «Дивлюсь я на небо» І. Муратова, «Знову літо пролетіло» П. Осадчука, «О власну стріхи смерть — як щастя засягнути» В. Стуса.)
Найважливішою стильовою особливістю «невільницької» лірики поета є поглиблення психологізму (тобто майстерності дослідження найтонших порухів людської душі):
а) поет художньо конкретизує та індивідуалізує поетичні переживання (виражає їх через життєві, яскраві образи);
б) передає ліричні переживання вибухово, не затискаючи їх композиційними й стильовими умовностями;
в) не лише дає готове, сформоване переживання, а й процес його народження, розвитку в душі героя;
г) вірші часто будуються на психологічному самоспостереженні, самоаналізі, у формі внутрішнього монологу.
Психологізм — якість художнього твору, через яку письменник передає внутрішній світ своїх персонажів. Зачатки психологізму спостерігаються уже у творах усної народної творчості, де вони проявляються через художній прийом психологічного паралелізму. Цей фольклорний прийом творчо використовувався потім письменниками, починаючи з доби сентименталізму, як у прозі, так і в поезії. У літературі сентименталізму зображення внутрішнього світу людини стає обов’язковим, але письменники- сентименталісти внутрішнє намагалися передати через зовнішні ознаки: щоб відобразити, наприклад, радість людини, описувався радісний вираз її обличчя. Опис почуттів був загальним, йому не вистачало глибини. Романтичний психологізм глибший, але він охоплював лише зображення сильних, яскравих почуттів, найтонші їх відтінки залишилися поза межами уваги романтиків. Лише з розвитком реалістичного напрямку в літературі психологізм отримує свої справжні якості. Для реалізму характерний раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів). Цілком нової якості набув психологізм модерністської літератури. Модерністи визнавали інтуїтивний шлях пізнання поруч із логічним, вони зосереджувались на внутрішньому світі людини та суб’єктивних враженнях героя. Для їх психологізму характерна пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я».
Найбільші можливості щодо виявлення психологізму надає проза. У творах Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Ч. Діккенса та Г. Флобера психологізм набув такої властивості, як «діалектика душі». Це не просто глибоке і правдиве зображення внутрішнього світу персонажів, це його зображення в процесі розвитку з у рахуванням усіх піднесень та падінь духу.
Ліричний герой поета є, власне, його автопортретом, що має конкретні індивідуальні риси те переживання. Та водночас узагальнений образ українця, представника нобої національної еліти, яку Шевченко кликав до життя «Посланієм».
Ліричний герой є важливим компонентом ліричного твору Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов’язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. Читач, який добре знає поезію, легко може відрізнити творчість Шевченка від творчості Франка, Хвильового від Плужника, Стуса від Павличка.)
2. Виразне читання та коментування лірики Т. Шевченка періоду заслання.
3. Продовження розповіді вчителя.
- В останні роки життя Т Шевченко подарував світові також цілу низку глибоких, сповнених життєвою мудрістю медитацій ( «Росли укупочці, зросли …», «Ликері», «Не нарікаю я на Бога…», «Якби з ким сісти хліба з’їсти» та ін.) У них звучить ностальгія за ідилією родинного життя, мотиви самотності і пошуків її долання.
4. Виразне читання поезії «Росли укупочці, зросли…» та бесіда за питаннями.
- Яку картину змальовує автор у вірші?
- У чому він вбачає ідеал особистого щастя? Запитуйте відповідні рядки твору.
- Чи можна стверджувати, що в поезії відбилися мрії самого Шевченка про одруження та родинне життя?
5. Пізнавальне завдання.
- Послухайте повідомлення на тему: «Жінки у житті Тараса Шевченка». Чому, на вашу думку, поет до кінця своїх днів так і залишився самотнім?
Для підготовки повідомлення можна використати публікацію Павла Богацького «Трагедія самотньої душі». (Див. додаток №2 до уроку 50.)
6. Продовження розповіді вчителя.
Серед ліричних поезій останнього періоду творчості Т. Шевченка привертає сповідальний приптих «Доля», «Муза», «Слава», написаний в один день на початку лютого 1858 р. Поет тут окреслює мету своєї мистецької праці: вибороти кращу долю, прихилити до своєї творчості музу і здобути на цій ниві славу (щиру приязнь, добру пам’ять українців). Центральним у цьому триптиху, безсумнівно, є вірш «Доля».
7. Виразне читання або прослуховування у фонозапису вірша «Доля» та бесіда за питаннями.
- Які риси автобіографізму присутні в образі ліричного героя твору?
- За що він вдячний своїй долі?
- Назвіть зразки поетичної образності у вірші та визначте їхню роль.
- У чому актуальність та виховний вплив твору? Як треба прожити життя, щоб, підбиваючи його підсумки, сказати словами Т. Шевченка: «У нас нема зерна неправди за собою». Поясніть, як ви розумієте цей вислів.
8. Практичне завдання.
- Доведіть, що вірші «Росли укупочці, зросли…» та «Доля» належать до медитативної лірики.
III. Підбиття підсумків.
IV. Домашнє завдання.
Вивчіть вірш Т. Шевченка «Доля» напам’ять.
Додаток 1 до уроку 50
Тарас Пастух
Чари ’«Вишневого садка» Тараса Шевченка
Тараса Шевченка як автора ліричних пейзажів насамперед пов’язують із поезією «Садок вишневий коло хати». Цей вірш є одним з найвідоміших у спадщині поета, він покладений на музику, має велику притягальну силу для читача. Літературознавці намагалися відшукати секрет цієї сили, з’ясувати механізм того процесу, в якому автор створив живий та свіжий образ ідилічного українського вечора і відшукав для нього оптимальне поетичне втілення. Аналіз вірша «Садок вишневий…» ускладнюється тим, що в ньому майже немає формальних ознак поетичного твору, мається на увазі, тропів. Можна знайти лише дві мікродеталі, вжиті у переносному значенні. Це: 1) плугатарі з плугами йдуть; 2) зіронька встає (метафора). Поза цими деталями всі слова вживаються у прямому значенні. Маємо «золото чистої поезії» без ніяких додаткових прикрас, тропів-інкрустацій. У чому ж чари цього суцільного золотого зливка?
Уже в Орській фортеці Т. Шевченко пише вірш «Згадайте, братія моя…», в якому йдеться про своє перебування разом з іншими кирило-мефодіївцями у казематах III відділу в Петербурзі. Там поет і його друзі, сидячи по камерах, «із-за решотки визирали» і думали про те, як вони знову зійдуться разом в Україні. Від спогадів автор переходить до заклику:
Україну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
Яскравим виявом любові Т. Шевченка до України під час ув’язнення стала поезія «Садок вишневий…». Чому раптом він вирішив створити ідилічну картину, лагідно- милий триптих українського вечора? Слід сказати, що в камері було чисто, харчування пристойне, для в’язнів купували навіть цигарки та коньяк (П. Зайцев). Можна назвати три причини: 1. Він сидів самотньо в камері й нудив світом. 2. Його, вирваного з українського життя, української атмосфери, опановує ностальгія. Творчий процес давав можливість «розрядитися» ностальгічним настроям; автор переключається від «об’єктивно теперішнього» на «суб’єктивно минуле» (О. Потебня). Шевченко уявляє, що робилося або зараз робиться в Україні. Ідилія дає змогу пережити катарсис; 3) Найважливіша — Т. Шевченко передчував, на що він іде; усвідомлював, чим загрожує участь у таємній організації (небагато часу минуло від жорстокого придушення російським царатом польських визвольних змагань). Маємо тут справу з психічним феноменом політичного в’язня, який, будучи під слідством, у хвилини вагань та сумнівів починає не сказати б ідеалізувати справу, мету, за яку він бореться і страждає, а генерує, виокремлює, акцентує позитивні моменти тієї справи чи мети, які дають сили йому вистояти, «скріпити серце мужністю». набути наснаги для подальшої боротьби. У спогадах Є. Сверстюк написав, що у нього — політв’язня — була своя Україна, інша, відмінна від України тих кар’єристів-пристосуванців, які на волі били себе в груди і називалися справжніми патріотами.
Т. Шевченко підсвідомо й спонтанно малює ідилічний вечір українського села, образ своєї України. Цей образ гріє йому серце в ізольованій камері; він переконує у правильно вибраному життєвому шляху; це бальзам на душу ув’язненій людині, яка сильно любила свободу і прагнула її. Образ України, зрештою, привалює в художній системі циклу «В казематі».
Це. так би мовити, підкладка, фундамент, «коріння» твору. Проросла крізь грати III відділу 1847 року поезія «Садок вишневий» бере в поетичний полон і сучасного читача.
Уже сам жанр ідилії має певні принади: гармонійне світовідчуття, поетизація сільського життя, де людина органічно злита з природою. Але він вимагає й високо художньої майстерності, в ньому добре видно манірність і несмак. Для того, щоб уникнути цих недоліків і створити образ, твір великої навіювальної сили, автор повинен передусім яскраво та сильно пережити цей образ у своїй уяві. Для цього треба мати добре розвинену емоційність; поет швидко й легко вступає в чуттєвий контакт з довкіллям. Він повинен пережити і вкласти в образ свій суб’єктивний (набутий попередньо) настрій. Кожен момент поетичного твору має бути яскраво і сильно пережитим. Велике значення має і щирість почуття (І. Франко особливо наголошував на щирості Т. Шевченка. У ньому, здебільшого, і є секрет слабкої художньої вартості творів, написаних «на замовлення»). Похідною від сильно розвиненої емоційної сфери є здатність поета розчулюватися, зворушуватися, милуватися і т. ін. Ці риси часом яскраво впадають у вічі (як дослідникам життя Т. Шевченка, так і тим. хто має змогу безпосередньо спостерігати поетичну натуру). Почуття автора поетичного твору повинні мати предметний характер, вони пов’язуються з реаліями навколишнього життя. А тому переходимо до другої необхідної передумови створення високомайстерної поезії. Вона повинна бути конкретною. Автор має, сказати б, «тицьнути носом» читача в конкретний, реальний предмет: Ось сонце! Ось небо! Ось трава! Ось садок, ось хата, ось зіронька! Таким чином досягається й необхідний ефект життєвості. Позиція перебування у «вежі зі слонової кістки» віддаляє поета від такої конкретності. Так само шкодить поезії й надмірна метафізичність (поезія не любить засилля абстрактних категорій та розлогих міркувань на абстрактні теми). Негативно впливає і запопадливе дотримання канонів будь- якої поетичної школи. Манірність сковує поезію (II. Куліш був більшим знавцем риторики (поетики) за Т. Шевченка, а вірші писав незрідка малопоетичні й манірні).
Закон прямої конкретності є основним у народнопісенній поетиці. Людське життя і природа тут зображуються безпосередньо; вони накладаються одне на одне або існують паралельно; за принципом психологічного паралелізму можуть взаємозаступати одне одного.
Пряма конкретність іде в парі з унаочненістю. Навіть складні психологічні, філософські, соціальні явища мають знайти в поезії свій конкретний унаочнений вияв (наприклад, сцена мордобитія у царському палаці в поемі «Сон» Т. Шевченка).
Ще однією суттєвою ознакою є здатність поета сказати «чисто», компактно, О. Потебня називає це «ідеалізацією образу». Маємо на увазі не створення якихось ідеальних, небувалих, міфічних рис, а виокремлення з основного комплексу сприймань певних рис (що об’єднуються між собою) й усунення інших, присутність яких збивала б думку зі шляху, по якому спрямовує її образ. Слід додати, що взяті з образу необхідні для творчого задуму автора риси мають бути гармонійно спаяні між собою. Вони повинні створювати враження цілісності і єдності. Так у мозаїці припасовують камінці між собою і створюють широку загальну картину, в якій усе непотрібне викинуто, а що лишилося, — компактно ускладено й дає ефект цілісності.
У Петербурзі, за «решоткою» III відділу в кінці травня 1847 р. Т. Шевченко пише «Садок вишневий». Він лине думками в Україну і своїм поетичним чуттям малює її такою, якою вона у той час (кінець травня) була (або могла бути). Україна перед очима читача постає безпосередньо і яскраво. Автор малює своєрідну ідилічну картину-триптих українського вечора.
Поезія складається з трьох строф, кожна з яких репрезентує певний часовий відтинок, момент: перша — кінець робочого дня; друга — вечеря; третя — сон. Отже, маємо три безщасні прикмети людського життя, тільки жанр ідилії вимагав показати не саму працю, а її завершення. Кожен з означених часових моментів бринить лагідно і заспокійливо.
Дослідниця К. Фролова зробила спробу «розкусити» міцну кісточку «Садка» за допомогою підходу, що виділяє в поетичному творі «протистояння суперечливих сил». Спроба ця, на нашу думку, цікава, але в своїй основі малопродуктивна. Цитовані К. Фроловою рядки: «А мати хоче научати, / Та соловейко не дає», «Затихло все, тілько дівчата/ Та соловейко не затих» — звичайно, демонструють певне напруження. Але ж загальний тон ідилії м’який, безконфліктний. Означене «протистояння» тут наче щіпка солі до страви (надає смаку, але не псує аромату).
Спробу дослідити Шевченкову творчість із позиції структуралістської методології зробив Г. Грабович у праці «Шевченко як міфотворець». Ця праця, безперечно, є спробою нового підходу до оцінки поезій «Кобзаря». У ній застосовано нову методику. Але під час читання її мимоволі створюється враження, що автор таки далекий від реалій українського життя, абсолютно не враховує специфіки поетичної творчості, художнього слова:»… у Шевченковому міфі Україна зовсім не місце, територія чи країна, вона — стан буття, чи, якщо точніше, екзистенціальна категорія в теперішньому часі, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення, — форма ідеального існування».
Хіба Україна в цій поезії не має прямої конкретності? Хіба читач не бачить чітко локалізованого українського часопростору? І в такому випадку кожний сильно сугестивний поетичний твір, що несе в собі великий заряд типовості й життєвості, буде міфом. Розглядати поетичну творчість насамперед як процес творення міфу — погляд культуролога, міфолога. Але не літературознавця.
Принцип підходу Г. Грабовича — відшукувати бінарні опозиції з наступним їх розв’язанням — не накладався на поезію «Садок вишневий», тому дослідник її оминає.
Отже, про деталі, міні-образи цієї поезії.
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
«Садок вишневий» — високосутестивний образ, який з легкої Шевченкової руки набув особливого місця в українській поетичній традиції. Чому ж образ «вишневого садка» такий поетичний? Його чари присутні вже в народній пісенній творчості («у вишневому садочку» чекає козак дівчину).
Слід сказати, що є образи, які мають здатність легко поєднуватися із різноманітними асоціативними рядами, їх можна розподілити на два типи. 1. «космополітичні», що не пов’язані сильно з національною поетичною, культурною традицією (троянда, півень); 2. «національні» — тісно пов’язані з нею; зрозумілі й сугестивніші в контексті її (вишня, мальви).
Вишня домінує в українському символічному рослинному комплексі. Вона репрезентує українське подвір’я (тут виявляє значення типовості), адже була традиція біля хати насаджувати вишні (вишневий садок). Такі садки на Україні часто-густо й зараз можна побачити. Відповідно виникає асоціативне зчеплення «садок вишневий — хата» (локус українського села).
Вишня — дерево невелике, має густу крону, цвіте біло й має гарний запах. У народній творчості пов’язується із молодою, незаміжньою дівчиною. В поезії Шевченка вона репрезентує українське село. У післяшевченківській поезії узагальнюється до представлення всієї України. В поемі І. Франка Іван Вишенський» перед приїздом послів з України у печері Вишенського дивним чином з’являється вишневий цвіт, що навіює афонському старцеві спогади про рідну землю (семантичне значення вишневого цвіту тут тотожне євшан-зіллю в однойменній поемі М. Вороного). У поезії «Вишні» Богдан-Ігор Антонич ще раз обіграє це дерево і вже прямо назве Україну «квітчастою батьківщиною вишні й соловейка», а себе — «хрущем» — такий от незвичайний художній прийом, завданням якого є показати свою спорідненість з Україною. У Антонича вишні цвітуть «кучеряво й п’янко», вони «поять пісню хмелем». Цвітіння вишні сугестує хміль кохання, надає пісні чару. У п’єсі Чехова (російського письменника, з походження українця) «Вишнёвый сад» означений образ символізує родинне гніздо. У російській поетичній традиції символом «земли русской» буде, радше, «березка», «березовая роща».
Окрім вишні ще одним відомим символом України є соняшник. Якщо влітку їхати поїздом Львів — Луганськ, то можна побачити чимало просторих соняшникових полів або й просто невеликих насаджень цієї культури. Вони милують око подорожнього протягом тривалого часу. А сильну сугестивність цього образу на сучасному етапі блискуче продемонстрував Остап Вишня. Він гумористично обіграв соняшник як образ «чухраїнця» (читай - українця): «уперто покірлива рослина», що «стоїть перед тобою, як навколюшках».
Здатність образу набувати сугестивності пов’язуєшься з його:
1. Конкретністю.
2. Унаочненістю. Тут мають значення такі враження й характеристики:
а) зорові, особливо кольористичні (білий — чорний; жовтий — червоний);
б) нюхові (приємний — різкий; ніжний — гострий);
в) тактильні (гладкий — кострубатий);
г) доцільності (вжиткове, прагматичне — непотрібне);
д) повторюваності (часто — рідко);
е) якості (добрий поганий).
- Білий цвіт;
- Запах цвітіння приємний;
- Вишня Колючки відсутні; кора не гладка, але листи
- гладенькі;
- Дає смачненькі плоди, а також затінок у спеку;
- Повторюваність часта;
- Дерево добре.
Гудіння хрущів над вишнями — це, за думкою про І. Денисюка, прийом посилення конкретності образу вишневого садка. Хрущі освіжають цей образ, підсилюють його, не дають йому затертися, стати поетичним шаблоном. «Хрущі над вишнями гудуть» — це, можна сказати, найоригінальніша деталь, мікро-образ аналізованої поезії.
Основне ж функціональне призначення хрущів, на нашу думку, — вказати на час. коли відбуваються події. Це травень місяць, коли квітнуть вишні. Хрущ по-російськи зветься «майский жук». Значення має і саме гудіння хрущів, які заповнюють ним вечірню тишу і створюють легкий музичний фон.
Від природи автор переходить до людського життя: поволі йдуть з роботи плугатарі з волами; натомлені дівчата вертаються зі співами (!); матері чекають усіх з вечерею.
Помітно, що поет проводить найретельніший відбір образних рис, нічого зайвого, усе працює на авторський задум.
Далі Т. Шевченко фокусує погляд на одній сім’ї. Вся друга строфа на противагу першій має іменники однини. Зображення сім’ї і природи тут чергуються (Сім’я вечеря коло хати, / Вечірня зіронька встає; «мати хоче научати/ … соловейко не дає»). Сім’я вечеря коло хати — за природою своєю ідилічна сцена. Вставання вечірньої зіроньки надає їй додаткової краси й чару. Поза цим вказує і на пізніший час. Останні три рядки цієї строфи утворюють у свідомості читача, прийнамні, три асоціативні зчеплення. Мати навчає: а) перед сном молитов; б) доньку подавати вечерю; в) доньку поводитися «на вулиці». Соловей своїм співом викреслює, зводить нанівець повчальні сентенції матері. В ідилії не місце «научанню» — дає зрозуміти автор.
Третя строфа продовжує ідилічну сімейну сцену: мати присипляє коло хати дітей і сама, стомлена, засинає. Тоді автор розширює рамки обсервації «затихло все»… і помічає, що не затихли «дівчата та соловейко». Село заснуло, але «вулиця» співає. Паралель дівчат та соловейка знаменна. Соловейко асоціюється зі співучістю, з весною; це пташка, яка пробуджує любовні почуття, змушує душу відчути прекрасне. Тому соловейко заважає матері навчати, тому останній акорд у вірші — його.
Загалом, поезія Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати» дає добру нагоду дослідникові у чистому вигляді простежити механізми творення поетичного твору (зокрема автологічної поезії) й наблизитися до розуміння проблеми психології творчості.
Додаток 2 до уроку 50
Павло Богацький
Трагедія самотньої душі
(Інтимна сторінка біографі Т. Г. Шевченка)
Зрозуміти, як належить, твори якогось творця-поета, композитора, маляра і т. д. не можна без досконалого ознайомлення з його життєписом. Бо творчість художника тісно пов’язана з фактами його життя і є проявом його думок, переживань і поступувань.
Не можемо й ми пізнати глибини та всебічної творчости1 Тараса Григоровича Шевченка, не ознайомившись у подробицях з його біографією, але, на жаль, це зробити не то для широкого загалу, але й для рядового науковця є ділом майже неможливим по тій простій причині, що такої широкої, детальної, науково опрацьованої біографії нашого найбільшого Поета, наших національних гордощів, ще й нема.
Від дня смерти Поета минуло вже багато років. Біографію його опрацювало чимало наукових осередків його імени (Наукове товариство їм. Шевченка у Львові, Інститут Т. Шевченка у Харкові і багато інших). Десятки науковців зібрали найдрібніші матеріали його біографії, а свідомий читач, політичний діяч, науковець і досі не мають звідки зачерпнути повне знання про життя й діяльність Т. Г. Шевченка. Поза кількома популярними працями з-під пера наших видатних дореволюційних і пореволюційних літературознавців (С. Єфремова, В. Доманицького, Дм. Дорошенка, Василя Сімовича, Волод. Дорошенка (що склав найдокладнішу канву до біографії). Як і кількох совєтських, ми все-таки й досі мусимо користуватись перестарілою працею Ол. Конинського («Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя»; том1-ий. Львів, 1898 р. і том 11-ий, Львів. 1901р.). або пізніша спроба Ів. Стешенка злагодити наукову біографію Поета спинилась на початках її. А новіша праця відомого шевченкознавця. проф. Павла Зайцева, написана на підставі всіх досі опублікованих матеріалів і безпосередніх студій його, що мала вийти в світ, перший том «Повного видання творів Т. Шевченка» виданні Українського Наукового Інституту у Варшаві вже майже надрукована у Львові 1939 — 40 рр. друкарнею НТШ, була знищена німецькими гестапівцями. Від того часу автор перепрацював її і останніми, тяжкими с видавця часами, пробував свою працю таки видати.
1 Збережено незмінними авторську стилістику і правопис
При такій загальній ситуації щодо пізнання життя Поета, а також при повній відсутності тут на еміграції будь-яких джерел, я, все-таки, спираючись виключно на свою пам’ять, беру цю цікаву тему, обмежуючись лише т. зв. інтимною сторінкою біографії Поета.
В дні, коли святкуємо пам’ять Поета, годить приділити уваги його біографії, яку ми повинні знати докладно і в деталях, бо це і є грунт, на якому перш усього розцвіла його поетична творчість, а далі національно-політична та суспільно-національна діяльність. Але Тарас Шевченко перше усього великий поет і його поетичними творами, їх генезою, їх змістом, формою — маємо зайнятись, а вони є вислідком його біографії, фактів його життя. А поміж фактів чи найбільш цікавою та найбільш привабливою сторінкою є саме інтимна сторінка життя Поета. Студії бо творчості! світових письменників свідчать про незвичайну пов’язаність між глибокими сердечними переживаннями поетів та їх творами. Це ілюструють, наприклад, творчістю найбільшого велетня у світовій літературі, поета часів Відродження (XIІІ-XIV ст.) Данте Аліг’єрі (1264-1321), який у своїх сонетах звеличив символ своєї ідеальної любови до Беатріче та присвятих їй свій твір «Vita nuova» — «Нове життя». Не менше значення мала і Лаура в творчості італійського поета Петрарки; Мона-Ліза — в творчості Леонардо до Вінчі так само в новітніх часах — в творчості Ріхарда Вагнера — Матильда Візендок; в Шопена — Жорж Занд, а в біографії Гете, Шіллера, Бетховена, Пушкіна і багатьох інших повно згадок про їх щасливі і нещасливі життєві любовні зустрічі. А без них, чи мали б ми такі яскраві твори, як «Ромео і Джулієта» - Шекспіра; Терман і Доротеа» - Гете і сотки інших сильних, зворушуючих і чарівних витворів творчої фантазії, які є здобутком людського генія. З такою то метою я й дозволяю собі коротко перегорнути інтимні сторінки біографії Т. Шевченка, щоб зрозуміти оту незглибну тугу його творчости, що випливала з його вічно самітнього серця, його осиротілої душі.
Першою постаттю, що зворушила серце Поета-юнака та осталась пам’ятною на ціле його життя, була Оксана Коваленкова (1827), з якою Поет зустрівся, коли йому було 13 років. Цю зворушливу зустріч увічнив Поет у незвичайно простій і глибокій, всім відомій поезії: «Мені тринадцятий минало…». В малому хлопцеві-пастушкові пробудилась свідомість його сирітства та повної самотности:
Обернувся я на хати -
Нема в мене хати,
Не дав мені Бог нічого!..
І хлипнули сльози,
Тяжкі сльози!..
Не був момент, коли в його душі могла зродитись люта ненависть до всього світу, до людей, особливо тих, що від них залежало життя його та близьких йому. Але це сталося пізніше, а не тепер, бо «дівчина при дорозі недалеко коло мене плоскінь вибирала та й почула, що я плачу; прийшла, привітала, утирала мої сльози і поцілувала…» І світ перемінився: «Неначе сонце засіяло, неначе все на світі стало моє… Лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води»… Чи треба якихось пояснюючих слів до цієї геніальної картини?…
Тим часом зазначимо, що ця зустріч мала глибоке значення в життю Поета. Вдячність та симпатія до уважної дівчини обернулась у глибоке чуття — кохання, яке не збулось впродовж цілого життя Поета. Що Оксана була першим коханням Поета, про це свідчить хоча б той факт, що в 1841 році (на 27 році життя) Поет написав поему «Мар’яна-черниця» і до неї додав присвяту «Оксані К-ко. на пам’ять того, що давно минуло»… А в цій присвяті, скаржачись знову і знову на свою недолю, на свою самітність, призначається:» Чи правда, Оксано? Чужа чорнобрива! І ти не знаєш того сироту, шо в сірій свитині, бувало, щасливий, як побачить диво — твою красу, кого ти без мови, без слова навчила очима, душею, серцем розмовлять, з ким ти усміхалась, плакала, журилась, кому ти любила Петруся співать»…
Про силу й глибину першого чуття любови Шевченка свідчить хоча б і те, що він кількох героїнь, йому симпатичних, назвав тим любим йому іменем; що найсильнішу любовну сцену, яку шведський дослідник творчости Шевченка, професор Єнсен, називає одним із світових шедеврів, Шевченко змалював в поемі «Гайдамаки» (1841) між Яремою та Оксаною; що цей образ, цю істоту, це ім’я Шевченко згадував, наприклад, на чужині, в Кос-Аралі, 1849 (на 35 році життя), у вірші «Ми в купочці колись росли, маленькими собі любились…» Але життєві їх шляхи розійшлись, і Поет, малюючи дальшу долю коханої, дає таку картину, яких повно в його творчості:
- Чи жива
Ота Оксаночка? — питаю
У брата тихо я. — Яка?
- Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
- Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала…
І далі перед нами встає традиційний Шевченків образ, образ зневаженої дівчини, яка і не вбога була, «та талану Господь не дав…».
Дуня Гашовська — зустрівся з нею у Варшаві, під час своїх студій у відомого портретиста Фрица Лямпі (молодшого). Гашовська була полька, не кріпачка. Коли в зустрічі з Оксаною Шевченко відчув своє сирітство, своє повне вбожество, то вільна і національно свідома полька Дуня звертає Шевченків погляд на його неволю, на кріпацтво та на ріжницю національну його та її… Це був один з більшої кількості! любовних епізодів його життя (йому було 16 років), але не дрібний і досить важливий, бо сам Шевченко у своєму «Щоденнику» записує в 1857 році на засланні, що ця дівчина снилась йому…
Княжна Рєпніна Варвара. Улітку 1843 р. сповняється давнє гаряче бажання Шевченка: він перебуває в Україні. Києві, знайомиться з П. Кулішем, 29 червня разом з Є. Гребінкою приїздить у Мосівку на баль до Т. Вільхівської, де знайомиться з Закревським, де-Бальменами та іншими. В місяці липні граф О. Капніст приводить Шевченка до Яготина в дім князя Миколи Рєпніна, властиво Волконського, великого магната, який колись (1816 — 36) був так зв. «малоросійським губернатором». тобто правив цілою Україною, стояв за давні права її. навіть нагадував про це цареві Миколі І, за що й відобрали в нього уряд, а сам князь попав в неласку царя. Хорий, покинутий, він доживав зі своєю родиною на селі свого віку. Шевченко приїхав, щоби зробити копію з портрету князя, намальованого закордонним малярем (Горнунгом). Тут він познайомився з княгинею та княжною Варварою і двома сестрами-своячками княжни, панночками Псьолівнами: Глафірою — маляркою та Олександрою — поеткою.
Княжна Варвара високо цінила талант Шевченка. Він їй імпонував розумінням своєї високої ролі — народнього поета, але також і тим, що не заносився своїми успіхами, що страждав долею близьких своїх і цілого українського народу. Між нею і Шевченком постала велика приязнь, яка довший час була загадкою для прикленників Поета.
У 80-х роках, не скоро після смерти Шевченка, ставили княжні питання: якого характеру були відносини між ними? Княжна Рєпніна відповідала, що це були найсердечніші «братерські» відносини. Але так відповіддю не задовольнялись біографи Шевченка, відчували, що там є якась недоговореність, щось затаєне. І таємниця ця не була розкрита до самої смерти княжни, а із смертю могла бути навіки похована… Але ось, в 1917 р., російський дослідник Гершензон знайшов і опублікував у виданню «Русскіе Пропілеї» цікаві документи, знайдені в архіві швейцарського філософа та педагога-мораліста Шарля Ейнера. Це було кілька листів княжни до філософа та її простора, але не закінчена повістярська спроба. Княжна Рєпніна була близько знайома з Шарлем Ейнером, вона рахувала себе духовною донькою його, називала й своїм батьком, сповідалась йому у всіх вчинках і широко листувалась з ним. Знайдені листи та рукописи княжни Варвари і є чистосердечною сповіддю її і то саме в тій складній душевній ситуації та навіть сердечній завірюсі, яку переживала закохана в Шевченка княжна. Певна дівоча скромність та стриманість в словах її листів доповнена була одвертістю і силою малюнку тих відносин в її рукописі, що був незакінченою автобіографічною сповіддю княжни у всьому, що вона пережила, передумала, що сказала сама і почула від Шевченка. В повісті Шевченко виведений під прізвищем Березовського, а княжна — під ім’ям Віри. Глибоко-зворушуючі сцени їх зустрічей, їх розмов, непорозуміння між ними, яке так важко переносила княжна, радість і щастя її при наладнані добрих відносин, хоча при найменшій надії на щось більше, ніж правдиво-братерські чуття. Треба читати цю зворушуючу сповідь княжни, щоб відчути глибину й силу того чуття, яке переживала тоді вона, княжна з роду Рюриковичів, до вчорашнього кріпака, в якому високо цінила його «небесне посланство» Як вона страждала, коли найменша тінь падала на Шевченка, коли він з Яготина нараз виїжджав до маєтків знайомих панів і там. як доходили до неї чутки. в буйній молодій компанії плямив своє ясне поетичне обличчя… Досить сказати її власними словами, що «Шевченко зайняв певне місце в мойому серці»… — каже вона в листі Ейнера, — … «я потай і не усвідомлюючи того, почувала ревнощі через ту перевагу, яку він відтавав іншим. Моє захоплення ним виявлялось щораз більше, він же повідомляв мені теплим почуттям, але пристрастю ніколи… Коли б я бачила з його боку любов, я, може, відповідала б йому пристрастю… Почуття надто захопило мене, так, що я забула й мою Біблію»…
Але видно, що Шевченко і в тих обставинах не втратив голови, не згубив рівноваги та розуміння свого стану й ролі. Він був уважним, вдячним і, може, часами вдавав з себе закоханого. А такий яскравий факт, як читання присвяченого Шевченком княжні російського твору «Тризна» (9.11.1843), з особливо підкресленою ніжно-глибокою передмовою-присвятою саме їй: «Душа з прекрасним назначенієм» — та ще в пам’ятний день їх мирової — на розчулену, романтично розмріяну, релігійно піднесену вдачу княжни зробила таке сильне, оп’яняюче враження, що вона забуває і про різницю їх станів, і різницю їх років (йому було 29. а їй — 33), освіти, виховання і загальних світоглядів.
Про їх роман довго знали тільки три душі, але про їх глибоке приятельство — і приятелі, і вороги. Вороги, бо вже в час перебування Поета на засланню княжна Варвара не раз зверталась до самого царя, а ще більше до всесильних генералів з ІІІ-го відділу, які навіть непрозоро натякали їй, що годі просити за такого злочинця, як Шевченко, бо не може відбитись і на її долі. Повертаючись зі заслання, Шевченко проїздом через Москву відвідав княжну, хоча й записав у щоденнику, що вона «значно змінилась».
Тарас Шевченко, як поет і маляр, був незвичайно вразливий, і на жіночу красу особливо. Автор хроніки його життя занотував чимало фактів, що це підтверджують. Та ми згадаємо тут лише один з них. Поет приятелював з недалеким сусідом князів Рєпніних, з оригінальною постаттю тих часів Віктором Закревським, відомим головою «товариства мочемордів», дідичем Пирятинські повіту на Полтавщині. Про самих «мочемордів» — колись іншим разом. а тепер згадаємо лише його дружину, пані Ганну Закревську. Вона була надзвичайно вродливою і подобалась Шевченкові. Шевченко згадує її на засланні. Кос-Аралі, 1848 року, у вірші під криптонімом Г. З., де й виявляє своє глибоке почуття. «Чи збираються ще й досі веселії гості погуляти у старої (ие у згадано вже пані Вільхівської у Мосівці), погуляти просто, по-давньому, по старому, од світу до світу?.. А ви, мої молодії чорнявії діти, веселії дівчаточка, і досі в старої танцюєте?.. А ти, доле? А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве!.. І досі між ними тихо, пишно похожаєш? І тими очима, аж чорними-голубими, і досі чаруєш людські душі?»… Яка простота, яка сила у порівняннях, а разом з тим побожність, мов звертається він до Мадонни — «моя ти доле! Мій покою! Моє свято!…» І на останку Поет просить лише: «усміхнися, моє серце, тихесенько-тихо, щоб ніхто і побачив… Та й більше нічого… А я, доленько, в неволі помолюся Богу…»
Минає 10 років після цих милих зустрічів в Україні. Шевченко вже засланий в глуху пустелю, в Новопетровську фортецю, живе в касарні і навіть не бачить живої людини. Ото 17 січня 1853 р. на коменданта фортеці призначено майора Іраклія Пскова. Життя Шевченка значно покращало — він може ліпити і малювати. А головне — він буває в інтелігентному домі і дістає й книги до читання. Веде розмови з панством Ускових, бавиться з її малою донечкою, яка дуже любила «лисого дядю» … Відносини між Шевченком і молодою панею Агатою Усковою стають все більш і більш сердечні, приятельські. В листі до приятеля, Броніслава Залеського, Шевченко захоплюється інтелігентною жінкою. Але коли межа дозволеного могла бути перейдена, то Шевченко раптом обриває свої відносини з нею і в дальших листах до того ж приятеля боліє і осуджує саме пані Агату у тому, що виявила вона саме ге все, протилежне тому, чим він перед тим захоплювався. І був це один з сумних та болючих епізодів в життю самітнього та обездоленого життям Поета.
Тарас Шевченко повертається із заслання до Петербургу. Але в Нижньому Новгороді він змушений зупинитись. Шукаючи розваги, він 13 жовтня 1S57 року відвідує місцевий театр, де йому припала до вподоби гра артистки Васильєвої, а ще більше молоденької Катрі Піунової — «дуже любої дівчини», як сам нотує в деннику. Шевченко знайомиться з нею, з її батьками, які одразу задумали використати це знайомство. Шевченко буває в Піунових, займається орбітою Катрусі, готує її до відповідального виступу в ролі Тетяни в п’єсі «Москаль Чарівник» разом із Щепкіним, що приїжджає одвідати свого приятеля Шевченка.
21 січня 1858 року Шевченко був на бенефісі Катрі Піунової і про її гру, вкупі з Михайлом Щепкіним, Шевченко ж містить в «Нижегородських Губерніальних Відомостях» похвальну статтю — «Бенефіс п. Піунової»… Відносини між ними набирають явно романтичного характеру. Шевченко очарований своєю «Татясею», як називає її… В Різдвяні свята вони вдвох їздили санками за місто, а після Шевченко гостив її в доброму ресторані, де співали цигани. Піунівна була дуже весела і все наспівувала російський романс про «старого нелюба», який змушував Шевченка при задумуватись.
Пробігає ще недовгий час і Шевченко забуває за все, а головне про те, що йому вже 43 роки, а їй — лише 17, що він втратив на засланню своє здоров’я, хворів бо довго скорбутом, або цингою… Що виглядає старим, лисим, а по скорботі лице мав у червоних плямах. Звичайно, молода артистка, якій світ і доля лише всміхалися, ним захопитись не могла, бо ж його національна й мистецька роля їй нічого не говорила. Бажаючи дістати ангажемент в доброму театрі, батьки Катрі задумали використати знайомство Шевченка з директором Харківського театру паном Щербиною.
30 січня того ж року Шевченко в листі до Катрі освідчується і просить її стати йому за дружину. Він пише:»… що стати вашим мужем було би для мене найбільшим щастям, зректися цієї думки буде трудно…» Далі вже батьки не лише диригують, але переймають на себе ролю доньки. Батьки просять Шевченка до себе, але Катрі не дозволяють вийти до нього. Вони дякують Шевченкові за честь і говорять, що донька ще молода, нехай ще погуляє та рушників надбає, — як то завжди говорять батьки у випадку відмовлення… і з того женихання так і не вийшло нічого.
Хвилеве захоплення скоро проминуло, а пригадало Поетові, мабуть, його чорнобриву, чужу Оксану, товаришку діючих років, героїню його творів… як Дуню Гашовську у Варшаві, може, й княжну Варвару — «ангела- опікуна» — і до його любовних розчарувань приєднався ще один сумний епізод. Лише епізод, бо як із дневника видно. Поет не довго тужив за Катрею Піуновою 8 березня 1858 року Шевченко прощається зі своїми нижегородськими друзями і 10-го о годині 11-ій він вже в Москві. 12-го відвідує свого старого друга Михайла Максимовича. Тут застає професора і, несподівано, його молоду дружину, яка робить своїм типічно-українським обличчям, своєю рухливістю та співучістю велике враження на Поета. Шевченко одверто записує в дневнике: «І де це старий гриб роздобув таку красуню?…» 25-го березня, на Благовіщення, Шевченко — на урочистому обіді у Максимовичів, зорганізованому на його честь… Серед присутніх багато значних гостей. Господар читає вірші, присвячені Шевченкові. А но обіді Шевченко, прощаючись з Максимовичами, просив пані, щоб бона оженила його, як приїде він до них на Михайлову горе (хутір Максимовича по другий бік Дніпра, проти Чернечої гори). А через вісім місяців вже з Петербурга Шевченко, посилаючи Марії Максимович свою поезію «Сон» («На панщині пшеницю жала…») і портрет свій і з жалем, і з гумором пише: «Я вас просив, щоб Ви мене оженили, а то, як Ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як Бог поможе, буду в Києві й на Михайлові горі, а Ви там де-небудь, під явором або під вербою, і поставте мою уквітчану княгиню, а я піду погулять і зустріну»… Пізніше, посилаючи їй свій портрет, просить:»… будьте ласкаві, не указуйте його дівчатам, а то вони злякаються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній, найкращій, скажіть тихенько, щоби рушники дбала та щоби на свойому огороді гарбузів не сажала…» Та з того нічого не вийшло. Але думка про женячку твердо засіла в голову поета.
Ш евченко в Петербурзі (27.3.1858). Зустріч з приятелями найсердечніше. Він відвідує Толстих (конференц- секретар Академії Мистецтва, де вчився і пізніше працював Т. Шевченко) і зазначає в дневнику: «Зустріч сердечніше за всяку родинну зустріч…» (28.3.1858). Нові зустрічі, знайомства. Всюди йому раді, всюди щиро вітають. Він уже турбується виданням своїх творів. Працює в Ермітажі (мистецький музей в Петербурзі). Переїжджає від Мих. Лазаревського «на власну квартиру» в будинку Академії Мистецтва… Через три місяці (4.7.1858) в листі до Іраклія Ускова пише: «В Пітері мені добре, поки що. Квартирую в самій Академії. Товариші-художники мене полюбили, а незлічені земляки мене просто на руках носять. Одним словом, цілком щасливий…»
Але те щастя тривало не довго: цензура не випускала зі своїх пазурів його нещасні твори. Панщина і неволя на Україні не вгавали. І його «серце жде чогось, болить, і плаче, і не спить, мов негодована дитина…» І тоді він пише свої перлини, повні сердечної розпуки та безвихідності!: «Сон» (На панщині пшеницю жала… ), «Марку Вовчку» (Недавно я поза Уралом… ) та «Сестрі» (Минаючі убогі села… ) і тут признається: «я думав: де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі..», бо в петербурзьких умовах життя Шевченко скоро почуває свою убійчу душевну самотність. свою одірваність від рідні та рідного народу. І в тій тузі Поет безнастанно думає про те, щоби мати свою хату над Дніпром, мати вірну, любу дружину.. А тому не раз просить нерідного брата Варфоломея знайти йому відповідний кусень землі над Дніпром, а сам розплановує своє обістя і свій дім.. «Слава мені не допомагає і мені здається, як не заведу свого кишла, то самота мене і вдруге поведе Макарові телята пасти (у Сибір). В Петербурзі не сиджу — він мене задушить. Нудьга така, що нехай Бог боронить хрещеного і нехрещеного чоловіка»… Марив про свою хату над Дніпром, проте додавав:»… але й того мало, бо і в найкращій хаті самому все-таки скучно буде сидіти…», і Поет спішить з одруженням.
Ми вже чули, як писав Шевченко про женячку, жартома, до пані Максимович. І зовсім в іншім тоні пише від до брата: «Без жінки і над самісіньким Дніпром, і в новій великій хаті, і з тобою, мій друже брате, я буду на самоті, я буду одинокий…» Він просить свого брата намовити свою наймичку, Харитю Довгополенківну, вийти за його заміж. Харитя сподобалась Шевченкові ще тоді, як він гостював у Варфоломея в Корсуні (1-9.7.1859). Була вона дівчина гарна й здорова. Варфоломей не радив Шевченкові женитися з малоосвіченою дівчиною, бо вона не розумітиме його письменницького діла і дітям не вмітиме «стежки показати»… бо ж чи мало є гарних панянок?
Тарас Шевченко на те відповів (2.1 1.1859), що він по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народу, як же йому «поєднатись з собачою, панською кров’ю?…» Тарас намагався, але Харитина відмовила, «бо хоче ще погуляти», та не хоче віддаватись за пана і з «одної неволі йти в другу». Їй, правда, подобався молодий, сільський писар.
Женихання розладилось, але Шевченко не вгаває і в листі до Варфоломея (15.5.60) просить, «якщо Харитя не схаменеться», підшукати йому в Керелівці яку іншу «огрядну та чепурну дівчину або вдовицю»… Будь ласкав, поверни цим ділом на мою руку, а то не втерплю: одружуся з такою шерепою, що й тобі сором буде»… Через два тижні (30.5.60) знову в листі до приятеля Федора Черненка просить вишукати йому «полтавку кирпу чорнобривку».
Буваючи в Стрільній (дачна місцевість біля Петербургу) у знайомої пані Карташевської, сестри пані Кулішевої (Ганни Барвінок, з дому Білозерських), Шевченко стрічається там з дванадцятилітньою дівчиною, покоївкою їх, Ликерою Полусмаківною і закохується в неї. Вона була кріпачкою пана Миколи Макарова, що в той час (літо 60) перебував за кордоном.
Була це золотоволоса, повновида дівчина, «горда та пишна», але легкодумна, неосвічена і, як скоро пересвідчився Шевченко, навіть цинічно-грубовата та зіпсута містом дівчина. Коли Шевченко, порозумівшись вже з Ликерою, назвав її своєю нареченою і просив пань, щоби вони відпустили дівчину з ним на прохід, а пізніш жити на її окремому помешкані, то вони все переконували Шевченка. «що вона йому не до пари», а в той час пані впливали на Ликеру, залякуючи її тим, що він пан, що він старий, хворий, вередливий. Але Шевченко був наполегливий і свого добивався. — Ликеру відпустили на окреме життя. Шевченко бував в неї. приносив їй різні дарунки, ходив з нею в місто. Ликера тим пишалась перед прислугою своїх бувших панів, але казала, що заміж за нього не піде, дурила Шевченка. А тим часом пані написала про все Макарову, від якого треба було дозволу на шлюб його кріпачки. Макаров, поінформований панями, також нічого не говорив одверто, відтягав справу. Тим часом пані робили всі старання, щоби переконати Шевченка не робити дурниць з одруженням. Так, як Варфоломеєві не вдалось вибити з голови Харитини, так тепер паням не сила було відвести його від Ликери. Але незабаром справа сама обірвалася. Ликера, почуваючи волю, почала її використовувати по свойому. На слова й прохання Шевченка не зважала, а його залицяння приймала за жарт. Дарунки його приймала, але їх не пінила, лише пишалась ними перед іншою прислугою. На освідчення Шевченка 27 липня 1860р. вона відповідає так само, як відповідала Харитя: «що вона його не любить і за його, старого, лисого пана не піде заміж…» Шевченко написав поезію, присвячену Ликері і разом з іншими дарунками посилає їй. А вона на цей високо-шляхетний дар його серця і душі цинічно відповідає: «милы Тара не посилай ты мне етих бумажок у нас сотртыри их есть много…» Все не дуже й дуже тяжко переживав Шевченко і досить було якоїсь дрібніші, яких було й раніше чимало, щоби Поет зірвав свої відносини з Ликерою — це сталося 18.9.60. Шевченко був прихильником родинного життя, любив родину, любив дітей. Ликера здавалась йому «вечірньою зорею» на його бурхливому небі. Хоч день був хмарний, так, може, тихий вечір, думав він, вона йому принесе. Але надія завела…
Розхід з Ликерою був смертельним ударом для Шевченка. Рівно через місяць (18.10.60) Поет пише безнадійні слова свої: «Минули літа молодії… Холодним вітром од надій уже повіяло. Зима! … Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись нема, а нікогісінько нема!…». «Сидиш один собі в кутку, не жди весни, святої долі! Вона не зійде вже ніколи садочок твій позеленить, твою надію оновить, і думу вольную на волю не прийде випустить…» «Сиди і нічогісінько не жди!…»
А 4.11. того ж року1 Шевченко ще раз вертається до старих думок та плянів:
… Над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу:
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах…
або:
Якби з ким сісти, хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б
Хоч і як-небудь на сім світі.
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі…
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій,
Або під тином простягтись…»
І ще раз:
… Ні. Треба одружитись.
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині…
Такою жахливою була трагедія самотньої душі великого Поета Тараса Григоровича Шевченка…
1 Тут помилка автора: насправді вірш «Чи не покинуть нам. небого», уривок з якого наводить П. Богацький, був написаний 14-15 лютого 1861р.