Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Кирило Транквіліон-Ставровецький та його композиції
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

Перед нами постать вельми своєрідна на українському Геліконі: він і поет, і богослов, і друкар, і філософ, і вчитель. Життя його значною мірою не просвітлене, але в усякому разі постать це була неординарна. Коли народився — незвісно, вважають, що в кінці 60-х на початку 70-х років XVI ст. у Ставрові біля Дубна, через що, можливо, й мав прізвище Ставровецький, до якого пізніше додав псевдонім Транквіліон (з латини — сумирний, спокійний)1. Так само невідомо, де він навчався. К. Харлампович вважає, що в римо-католицькому Львівському катедральному училищі2; Я. Ісаєвич та І. Мицько припускають, що в Острозькій тримовній гімназії. Знав грецьку й, можливо, латинську мову. Невідомо також, де прийняв чернецтво і яке його справжнє ім'я. А. Петрушевич стверджує, що Кирило був пострижений в Унівському монастирі3. У 80—90-х роках викладав у Львівській братській школі словенську та грецьку мови; М. Возняк приписує йому складену тут 1591 р. "Просфониму" (дивись про неї в окремій розвідці). У 1589 р. Кирило захищав права Львівського братства перед константинопольським патріархом Єремією супроти львівського єпископа Г. Балабана, з яким братство вело боротьбу. 24 січня 1591 р. митрополит М. Рогоза благословив Кирила бути проповідником слова Божого як у Львові, так і в інших місцях. На початку 1592 р. братство розпустило своїх учителів. Кирило при цьому був відісланий у Вільно, а з 8 січня того ж року почав викладати у школі Віденського братства. Після того продовж 22 років жодних свідчень про його діяльність немає.

Свідчення з'являються у 1614—1615 рр., коли Кирило вже був ієромонахом та відомим проповідником. Працював над виданням “Псалтирі", що вийшла у Львові в січні 1615 р., а трудячись над "Дзеркалом богослов'я", склав конспекта книги і послав у Скит Манявський до Йова Княгиницького для відгуку, той поставився до праці негативно (1614 р.). Сама книга вийшла у світ 12 березня 1618 р. у Почаєві, в мандрівній друкарні автора. В кінці 1619 р. в Рахманові, маєтку княгині Ірини Вишневецької, Кирило видав "Євангеліє учительне" — книга вийшла також у мандрівній друкарні; саме в цих обох працях і відбито філософські погляди автора. Собор єпископів у київського митрополита Йова Борецького засудив останню книгу як єретичну, і вона була заборонена. Цікаво, що в Москві веліли всі книги К. Транквіліона збирати і палити на вогнищах. У 1615—1616 рр. Кирило побував у Молдавії, власне, в цей час він багато мандрував. На початку 1615 р. був у Львові, потім на Волині у 1618—1619 рр., до 1618 р. служив унівським ігуменом, у 1618— 1619 рр. — ігуменом любартівським, у 1621—1625 рр. — проповідником у Замості, підтримував стосунки із Скитською обителлю, але, як писав С. Маслов, "навряд чи був осідним жителем Замостя"4. На початку 1626 р. перейшов в унію, загалом і раніше не ставлячись вороже до римо-католицизму, а 25 березня цього ж року призначений архімандритом чернігівського Єлецького монастиря, де володів двома монастирськими селами. Тут Кирило видав свою третю книгу — "Перло многоцінне", бувши у вельми похилому віці, як вважають Я. Ісаєвич та І. Мицько, 75— 80-річним.

1 Ісаєвич Я., Мицько І. Життя і видавнича діяльність Кирила Транквіліона-Ставровецького // Бібліотекознавство та бібліографія. К., 1983. С. 52.

2 Харлампович К. Западно-русские православные школы XVI и начала XVII в. Казань, 1898. С. 384.

3 Петрушевич А. Сводная галицко- руская летопись с 1600 по 1700 г. Львів, 1874. С. 513.

4 Маслов С. Кирилл Транквиллион- Ставровецкий и его литературная деятельность. К., 1984. С. 64.

"Дзеркало богослов'я" недаремно свого часу викликало гостру реакцію у православних догматиків — це не так богословський твір, як розмисел про світ в універсальному його вимірі, цього й вимагала поетика бароко. У вступному слові-присвяті О. Пузині автор про це говорить виразно: "Свята теологія навчає про Божі речі, невидимі, небесні, і дарує розгляд про землі, роздивитися і пізнати начало віків і склад світу, зв'язок супротивних стихій, розгляд часів і завжди рухливого кола небес, перехід сонця, коло місяця, розгляд зірок і вітрів потребу, знесення на висоту вод, розміркування про швидколітне блискання, міцність громів — все це у світлі своєму являє богослов'я", — тобто богослов'я бачиться тут не як виклад християнських догматів та їхнє тлумачення, а як філософія. Відповідно будується і книга з чотирьох частин: 1) “Про пресутню істоту Божу" (вчення про Бога взагалі, Святу Тройцю та Ісуса Христа): 2) "Про четвероякий світ", тобто невидимий світ (ангели й демони), видимий світ, природу, малий світ — людину, і злостивий світ, що визначає згоду злостивих людей із дияволом та його демонами; 3) учення про Вавилон та пресвітлий Сіон5, при цьому у Вавилон вводяться язичники, грішники, що не думають про каяття, єретики — всі вони складають царство Сатани, тобто це те саме, що й четвертий, злостивий світ. Учення ж про світлий Сіон, прекрасне місто, небесний Єрусалим вістить про праведників, які складають Христову церкву; 4)   учення про блаженне життя в майбутньому віці і мзду праведним.

Книга має різні присвяти, частину видання присвячено Івану Ярмолинському, другу — Олександру Пузині, третю — Лаврентію Древинському, відповідно і передмови тут різні (це чинилось у традиціях того часу), є тут і геральдичні вірші патронам. Передмова ж до читальника одна, є тут вірш і про Заздрість. Загалом розробляється відділ катехитичного вчення про віру, і то не повністю. Конструкція книги витримана нечітко: вона ділиться на глави, а в другій частині є ще шість бесід, не всі листи пронумеровано, загалом твір розділено на два складники, в одному місці виклад ведеться у формі запитань та відповідей. Книга є догматичною системою лише в перших двох частинах, але й тут вставляються пасажі від самого автора (звертання до читачів). Третя й четверта частини — це проповіді із тлумаченням Святого Письма, найбільше Апокаліпсису. Остання частина була перенесена потім у "Євангеліє учительне".

Твір виразно бароковий, про що свідчать і композиція його, й метафорика, якою пересипано текст: "крила розуму", “плиткі потоки веселощів”, "труп душі нашої, що падає в пустелі цього віку" і так далі, тобто оповідь має на собі риси охудожнення. Так, світ в автора "біситься і пінить нечистотами, од убивств грає кривавими хвилями" або: "гріх широко царює, брехня в народах ховається, як звір із лову живе". Значною мірою у творі присутній дидактичний елемент — це повчання людині як жити у світі, тобто моралістична філософія, збудована на християнському баченні світу. Цікава мовна палітра твору: це свідома суміш мови "простої", тобто книжної української, та словенської, зокрема цитації подаються мовою словенською. Свої розмисли автор будує найбільше на "Богословії" Івана Дамаскина, є тут і невеликий полемічний компонент — супроти різних протестантських сект: кальвіністів, социніян, понурців, пепузіян.

5 Ця частина праці К. Транквіліона надрукована в перекладі сучасною українською мовою в “Київській старовині” (1994. № 5), я розглядаю її докладніше у “Козацькій державі” (К., 1995. С. 364365).

Друга книга Кирила Транквіліона-Ставровецького є збіркою проповідей. Повна її назва така: "Євангеліє учительне, або Казання на неділі проздовж року і на свята Божі, і певним святим угодникам Божим". Твір вийшов у світ 9 листопада 1619 р. Спрямований він певною мірою супроти протестантів. Розділяється на дві частини: у першій 69 повчань на недільні та інші святкові дні, рухомі празники від неділі про митаря та фарисея до 32 неділі після П'ятдесятниці. У другій частині 36 повчань на нерухомі празники і дні пам'яті святих з 1 вересня до 29 серпня, тобто на рік. До того додано чотири повчання на освячення церкви, пострижения в ченці, на шлюб і на смерть людини; всіх повчань — 109. Є тут також посвяти, вірші на герб, частини видання присвячено Самійлу Корецькому, Ірині Вишневецькій та Юрію Чарторийському — українським магнатам, подається і передмова до читальника. Кожне повчання будується так: вступ, євангельський текст, його тлумачення. Євангеліє тлумачиться в тій частині, де йдеться про останні земні дні Ісуса Христа. Текст Кирило не раз розуміє алегорично, і саме тут уживає поетику бароко. Так, наприклад, рибальську сіть він розглядає як символ: вузли, що зв'язують її, — це учення Христа, "приповісті, що зв'язують мудрість обох заповітів", два шнура в невода, горішній та нижній, — два закони: Старий і Новий Заповіти, або ж тяжке мучення в геєні і перебування в радості у раю тощо. Часом персонажі проповідей проказують промови чи бесідують поміж себе (тобто вживаються діалоги), інколи в діалоги вступає й сам автор — форма, яку пізніше запозичить Г. Сковорода; часом проповідник задає собі запитання і відповідає на них. Мова охудожнена епітетами, порівняннями, метафорами, які бувають по-бароковому вишукані, наприклад: "Ноги твої скорохідної думки взуй у шкіру мертвоти, умри помислом до гріховного світу". Інколи образні пасажі Кирила Транквіліона набирають форми архаїчної поезії. Ось зразок: винниця Христова

Заросла дикістю гілочок своїх,

І під тінню її змійове полягали,

І хитрії лисове жирують,

Онагри та дикії ослове зелений виноград поламали,

І улюблену частку Господню на попрания подавали,

Добророднії грона солодкість свою сховали,

Тільки квасні і терпкі паростки

в путі моїй частки позалишали...

До поезії віднесемо також "Плач Богородиці" і "Плач Адама", чи картину побиття Іродом невинних малят:

Отрочаток невинних,

що були при сочках матірних,

Почали відривати

І перед очима тих без милості убивати,

Одному мечем голову знімають,

А другому гострі шаблі серце пробивають...

Загалом же дослідникам ще належить виділити із тексту поетичні структури. С. Маслов недаремно наголошує на схожість поетики К. Транквіліона-Ставровецького до поетики Кирила Турівського, який також у своїх проповідях користувався архаїчним віршем6. Варто зазначити також і погляд Кириловий на саму проповідь як на моральне керівництво в житті. Для нього проповідь — "святе, і праведне, і богоприємне діло", її встановив сам Ісус Христос (нагадаємо при тому, що деякі православні ортодокси в той час заперечували проповідь), без неї годі спастись, вона — ніж, яким відрізається дике гілля у винограднику, тобто високоумні й горді помисли; проповідник — це провідник, в руці його світильник, а другою веде людей по долині, повній зміїв, він найліпша прикраса дому Божого. Проповідники є "світлом тьмі і сіллю землі, зірками церковного неба, трубами, що руйнують стіни гріховного міста", вони будівничі таїн Божих і так далі. Високо цінує автор морально-навчальні книги: "Як глибина моря невисякна є, так і дійства добродійної книги невимовні є", а про себе говорить, що, творячи свою книгу, "я, багатобідний, численні хвороби на душі і труди на тілі підняв заради книги цієї".

6 Маслов С Указ праця. С. 106—108.

Титулка книги "Перло многоцінне“ К. Транквіліона-Ставровецького, 1646 р.

Обидві книги Кирила Транквіліона-Ставровецького, незважаючи на їхню прикладну моралістичну заданість, були значною мірою абстраговані від живого життя. С. Маслов мав рацію, пишучи: "Події сучасного Транквіліону життя не викликали великого враження на його творчу фантазію. Викриваючи і наставляючи своїх слухачів, він не намагався діяти на них зображенням навколишньої житейської обстановки, але давав перевагу тим картинам, які знаходив у своїх візантійських джерелах, чи вів розмисли на загальні моральні теми. (...) Природно, що надто велика увага до життя та його соціальних проявів тільки пошкодила б стереотипності зібраних у книгах повчань".

Додамо до того, що веліла чинити так письменникові настанова, якої він дотримувався, — творити високу літературу, яка абстраговувалася до вищого помислу, як тоді було прийнято, а отже, ніби звільнялася від тліну житейського світу, котрий бачився мізантропічним християнством православного зразка як царство диявола, з якого проповіднику- провіднику треба було виводити чесний люд у Горній Сіон та Новий Єрусалим, що уявлявся не на землі, а на небі. Саме тому позиція митця такого типу була не зображальна, а провідницько-проповідницька, відтак і життя його на грішній землі було не тільки нецікаве, а й бридке і не гідне уваги, як щось низьке для високого помислу. Цим, до речі, й пояснюється значною мірою бідність художнього зображення світу і людини того часу в ортодоксальній православній літературі, так само й велика увага до світових вад і проклять. Відтак для наступних поколінь вона значною мірою втрачала і свій естетичний інтерес, та й свою високість, бо предмет цієї літератури не так по-справжньому вивишувався, як схоластизувався, а отже, переставав цікавити людину, котра все-таки воліла бачити предметом мистецтва красу світу та людське життя, а не мізантропічно-абстраговані повчання, догматичні, а через це наївні. Зрештою, і зло світове краще пізнавалося і поборювалося на живих прикладах із життя, а не через вивищено-абстрагований розмисел. Відтак і сталося, що в давній літературі більш промовистою була не проза, а поез|я, що мала як форми "мови розуму" так і форми "мови чуття", наближалася до проблем, що людину хвилювали, отож і більше відповідала земному призначенню її.

Третя книга К. Транквіліона-Ставровецького — "Перло многоцінне", яку видав письменник під саму смерть у ветхих літах. їй надавав автор великої ваги, про що пише в "Передмові до читальника":

"Та ж бо правдиво гідна такого титулу славного, адже перла родяться в глибині морській від блискавиці і важко на світ виносяться. Так і в цій книзі слова на честь, і славу, і хвалу імені Божому є як перла многоцінні, народжені від блискавки небесної, світлості Духа Святого, в глибині небесної премудрості (ось вислів естетичної позиції автора. — В. Ш.), а винесені тепер у світ цей дольний видимий високопарним і багатоглядним розумом моїм на вічну радість і на ненаситну солодкість душам христолюбним".

Це один постулат. Автор пише, що доклав багато труду до своєї книги, при чому зазначає: "Богословські речі і правда легше просто писати, але під метрами (тобто віршуючи. — В. Ш.) важко й дуже важко. Тільки той теє знає, хто того ремесла заживає". Для чого ж на старості автор піднявся до такої важкої праці? — "Аби чоловік охотніший був до читання речей Божих і таємниць збавлення, котрі тільки почасти описані солодкою мовою під метри (вельми своєрідне визначення поезії. — В. Ш.), а особливо для молодих, щоб заправлялися гарячою любов'ю до хвали Божої і розрадуваною душею завше хвалили, благословили, дякували, оспівували, величали Бога, творця свого". І далі: "Це книга пречесна, хоч і бачиться малою в очах людських, але великі в собі має таємниці, що збавленню твоєму служать. Так суть високого розуму богословського, що з одного віршика, двох або трьох слів може добрий проповідник казання повісти і коротко зв'язну річ поширити і душі людські утішити Божим словом. Також у школах студенти, що там є, можуть із тої книги святої вибирати вірші на свою потребу і творити з них різноманітні орації в час потреби своєї, хоч і в комедіях духовних". Можна тут вибрати матеріал для відзначення Богородиці та Михайла-архангела7.

7 Українська поезія. Кінець XVI - початок XVII ст. К., 1978. С. 231232.

Ці теоретичні постулати ілюструють вище нами сказане: вони свідчать про розуміння високої поезії як богословської. Отже, високий поет повинен мати "високопарний і багатоглядний розум" і відтак, за християнською ортодоксією, говорити не про живий світ, а про речі богословські, винесені над нього; недаремно, скажемо до речі, богословіє в тодішніх академіях було найвищою наукою. На цій основі творили в пізнішому часі свою високу поезію і Лазар Баранович, і Іван Величковський, і Дмитро Туптало, й Іван Максимович.

Другий постулат: універсальне використання книги з практичною прикладною метою, зокрема в учбовому процесі, що складає її дидактичний характер. Саме в тому кладеться "таємниця книги": не в системі підтекстів, натяків, а в системі широкого практичного використання. В "Епіграмі", що продовжує думки "Передмови до читальника", автор говорить, що богословська поезія "байки поганські розбиває і навіки про них знати не знає " — пряме заперечення підвалин Ренесансу. Поет і наймудріший, вістить автор, і гострий розумом "мусить гордої думи роги схилити, а небесній цариці низько себе похилити" — маємо пряме повернення до естетики Середньовіччя. Навіть архаїчний вірш, який культивується поетом, твориться в супротилежності до класицизму Ренесансу; автор вважає, що ренесансові поети "прудко поламали свої ноги", провадячи між поганські боги “ямбікус, трохеус, спондеус", бо втікали “перед світлістю богослов'я" — реакція на секуляризацію літератури. "Ліпше, — пише Кирило Транквіліон, — співати духовні пісні, аніж світські, сороміцькі, бісівські". І завершує цей вірш, особливо для нас цікавий, бо визначальний, латиномовною цитацією: “Де Боже сяйво, там змовкає поезія" — ще одна гостра реакція на високі постулати Ренесансу. Маємо тут дивовижну антитезу: автор намагається винести свою творчість на божественну висоту, заперечуючи тим самим поезію як таку, тобто в піднесенні мети літератури до богословських завдань він бачить її загибель і має в цьому, скажемо, сумну рацію, бо хоч творить "численні пісні духовні, солодкі, веселі та плачливі", а себе зве "композитором, або складачем цих віршів", його творчість здебільшого повертається до шаблонів церковних молінь та служб і стає убога змістом, у ній відтак ані "мови розуму", ані "мови чуття", крім релігійної екзальтації. Хоч ця теза і небезсумнівна, бо в ліпших своїх зразках до висоти справжньої поезії він таки підіймається, і саме в цих винятках стає цікавий у вічності, але більшість його високопарних польотів "святий дух", яким і вимірюється поезія, таки втрачає, незважаючи на повінь високих слів.

Структурно книга розкладається на дві частини. Перша починається казанням "Про двоякі добродійства і дари Бозькі", подає учення про Трійцю, ряд поетичних похвал — здебільшого тут вірші. Друга частина оповідає про хресні муки Христа і подає цикл "Ліків" на духовні недуги — тут здебільшого проза, але є і вірші. Книгу присвячено князю Самійлу Корецькому та князям Вишневецьким із геральдичним віршем. У кінці — "Молитва трудолюбця". Похвали розкладаються на статті, що епіграфовані рядком із молитви "Отче наш" і є, в суті, піснеспівами, недаремно поет назвав себе композитором (пізніше в подібний спосіб будував свій "Сад божественних пісень" і Г. Сковорода: низка епіграфів із Святого Письма, а на тій основі — пісня). Всіх статей вісім. Подавши на кожен рядок молитви "Отче наш" по статті (конструкція цілком барокова), автор кінчає цикла "Молитвою подячною персоні Божій Отцівській при кінці похвали". Потім ідуть "Похвала персоні Синівській", "Про добродійства Сина Божого, що нам показав пришестям своїм" із "Молитвою", "Похвала до персони Духа Пресвятого і животворящого", також із "Молитвою", "Похвала пренайсвятійшій пречистій Божій Матері" (до речі, тут є приписка: "В суботу відправляй замість акафісту" — отже, поет бажав, щоб його композиції співались у церкві, через що вони й витримують акафістичну форму) і "Про взяття до неба пресвятої Богородиці"; потім ідуть похвали ангелам, святим, мученикам, святителям або богословам, дівственникам правдивим. Уведено в книгу й кілька діалогів; так, "Похвала на перший день Різдва Господа нашого Ісуса Христа" мала рецитуватися п'ятьма отроками, закінчується вона “Орацією" (прозаїчною, як і попередні молитви), і "Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христового" також мала рецитуватися п'ятьма отроками; отже, маємо тут різдвяний та великодній діалоги з орацією. Далі йдуть пісні на різні свята. Поезії в цих творах небагато.

Значно цікавіша "Похвала про премудрість трояку, у віці цім явлену”, тобто мудрість автор бачить триіпостасно: "Перша найпередніша премудрість у персоні Сина Божого. Друга премудрість — дари Духа Святого в душах пророцьких, і апостольських, і богословських, і в інших святих, угодниках Божих”. Третя мудрість — "природжена в кожній душі, гідній та негідній". Цей поділ зумовлюється філософським баченням світу, який в Кирила Транквіліона-Ставровецького розкладається на дві категорії: Бог і творіння. Бог творить світ невидимий — ангелів і світ видимий — тобто природу й людину. Людина ж є вибрана, наближена до Бога, і звичайна, і це тому, що вона подвійна, складається із тіла та душі. Премудрість при цьому — "смак душевний", а сама людина є небом та землею водночас: горішня частина ("від пупа") — небо, долішня — земля. Розум живе в горішній частині тіла. Мудрість є "в праведних і у грішниках, в ангелах добрих і злих демонах" і залишається при натурі вічно. Добрі повертають її на добро, а лихі — на зло. Є мудрість природжена, і є премудрість — це мудрість із дару Божого, саме вона дана пророкам, апостолам і правовірним теологам. Отож автор і розглядає ці види мудрості. Серед філософської медитаційної поезії ці вірші треба визнати за цікаві. Особливо звертає на себе увагу думка, що мудрість дано людині від народження, і людина може обернути її в премудрість, наблизившись тим до Бога, — пізніше цей постулат розвивав і Г. Сковорода. Думка про мудрість природжену лиху та добру відбиває спосіб барокового мислення про світ та людину й боротьбу різних у ній начал.

Саме з цього погляду особливого інтересу набувають "Ліки", яких поетичних є три: "Ліки душам, що в покуті пробувають" (щоб грішник не впадав у розпач, від гріхів він може звільнитися через покаяння) — цей твір побудовано як морально-навчальне казання; а вершиною поетичної творчості Кирила Транквіліона-Ставровецького маємо назвати "Ліки пустельникам та чесним ченцям на помисли гріховні, про те, як подвижник завше повинний із гріховними помислами воювати" і "Ліки розкішникам цього світу"8. Саме тут поет здобувається на справжнє поетичне почуття, наблизившись і до проблем життя реальної людини, хоч ця людина також бачиться абстраговано, по-філософічному, як людина взагалі, а не конкретне людське "я".

В основу "Ліків пустельникам" кладеться проблема взаємозв'язку і співжиття душі й тіла як категорій антагоністичних, певною мірою непримиренних та взаємоворожих, отже, ведуть у людині постійну поміж себе війну, а не живуть у злагоді; цим самим підкреслюється антагоністичність небесного і земного, Божого та людського, що бачиться поетом як одна із віковічних драм людини. І хоч і тут автор не виходить поза межі християнської ортодоксії, зокрема мізантропічної, але його твір переростає догматичні засновки вже тим, що реально, в поетичному і філософському узагальненні, з’являє внутрішню розкладку сил та начал у людині бароко, яка мусила жити у вельми складному, сколоченому, битому війнами та моровими пошестями світі, в цих обставинах вести боротьбу за високість своїх духовних начал, щоб не перетворитись у звіра, а залишитись такою у світі-таки. Адже за філософським ученням К. Транквіліона-Ставровецького9 людина має найвищу достойність серед живих істот, бо тварини, на його думку, створені словом, а людина — рукою Божою і подихом: те, що створено рукою Божою, є тіло, а те, що подихом, — душа. Більше того, людина є складником первнів життя: плоть — земля, кров — вода, дихання — повітря, теплота тіла — вогонь. Вона уподібнена до тварини, а водночас і до ангелів. Душа при цьому твориться з небуття в буття вічне, її сила — розум, а при ньому пам'ять, воля, доброта, думка, хитрість (очевидно, здатність творити мистецтво), мрія, розмисел, радість, любов. Саме первні зіштовхує поет у своїх "Ліках пустельникам", при цьому душа "немов бездомна блукає", має мешкання з дикими звірми і загибає без милості в нестатках. Тіло ж хоче вбити в собі душу (суворожість Неба та Землі), отже знищити в собі високі духовні якості. Похотіння гріха (синонім до тіла) при цьому каже, що життя в погідності з душею — це смерть тілу. Душа заперечує: смерть тілу — не погідне життя з душею, а з гріхами, бо тільки душа може витягти тіло з геєни та увільнити від вічної муки. Тіло зауважує, що його долають тут, на землі, "докука, голод, спрага" — чи ж може воно, при цьому думати про вічність? Душа зауважує, що земні блага — ніщо порівняно із землею обітованною, до якої людина має прагнути. Тіло ж живе у відчаї, оточене незчисленними ворогами, через що воно, "мов анагр на скелях цих розпачливих" волає. Душа закликає тіло до терпіння й мужності. Тіло ж признається, що в нього немає сили боротися з "роду людського страшним губителем". Світ же для душі — "зі всім змієвим та гаспидським родом" і "з бісівським смородом", душа радить тікати від нього.

8 У перекладі сучасною українською мовою див.: Антологія української поезії. К., 1984. Т. 1. С. 151-157.

Як бачимо, вірш виразно мізантропічний, але написано його енергійним образним словом, тут і там блискоче яскрава метафора, часом по-бароковому ускладнена:

А я нині від лиця того спішно утікаю,

Моїх сліз хвильми я фараона покриваю,

Ген вершники його в глибинах ридання мойого...

або: “радюгу скинь ридання навісного" чи "шолом терпіння на себе пора накладати" — це вже не ялові, на шаблонах будовані піснеспіви, яких немало створив поет. Тут відчуваються і біль, і змагання, і конфлікт, і відчай; відтак філософська рефлексія набуває не так медитаційних форм (у віршах "Про премудрість"), як форм художнього узагальнення, тобто справді мистецьких. Через це вважаємо "Ліки пустельникам" одним із шедеврів мізантропічної барокової поезії. Вдало вибрано для цього й діалог, котрий тут не є нудними рецитаціями, як ними стали згадувані нами різдвяний та великодній діалоги, а формою зображення живої й дійової боротьби думок та почуттів у людині-мандрівнику; пізніше її доведе до апогею Й. Горленко у своєму “Брані'' (дивись про це окрему розвідку).

9 Маслов С. Указ. праця. С. 138—171.

"Ліки розкішникам цього світу" — один із кращих віршів на смерть, таких численних у бароковій літературі, ми про них говорили в розвідці про К. Саковича. Сила ж цього твору — в житейських деталях тодішнього побуту, в натуралістичних описах померлого, в констатації тимчасовості життя та земних вартостей, на які іде непереможним походом Смерть, немилосердна і страшна. Вірш є ніби продовженням "Ліків пустельникам", доповненням його мізантропічної тенденції, а водночас своєрідним плачем тіла, яке у вічній боротьбі з душею душу ту перемогло, через що обидва вірші треба розглядати у комплексі. Душа тут теж згадується, але й вона "тріпоче нині і боїться" смерті, тобто йдеться про таку душу, яка підкорилася тілу. Своїм понурим звучанням — це сильний акорд на завершення “Перла многоцінного".







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.